Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпіскопа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном.

15

— Куди це вони — так шпарко? — звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї, в бою підбитої, венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім'я. — Куди це вони так поспішають? — повторив Ушаков. — Чи не сталося знов чого-небудь?

— Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус.

Він заклопотано оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.

— У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — I в кожного — свій! — і він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло.

— Завтра ця пані, — кивнув на гармату Прудивус, — добре тобі віддячить за щиру турботу.

— А віддячить! — відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів.

Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.

— Що там у тебе? — спитав гармаш.

— Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік.

— 3 міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж вийти!

— Спробую, — відмовив лицедій. Ушаков зітхнув.

— А що там — у тебе? — спитав Прудивус.

— Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.

Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.

— Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали… і ось так!.. Може, й сьогодні!

— Першого? — спитав Тиміш.

— Першого, — кивнув Олексій Ушаков.

— Я йтиму вранці проз той хутір.

Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:

— Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.

— Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що як схиблю?!

— Коли стріляти будеш?

— На світанку.

— То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночi.

— Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?

Вони поцілувалися.

16

Козак Мамай і мирославський владика тимчасом бігли кіньми навскач.

Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару.

Промайнули через Соборний майдан.

Не спиняючись коло господи єпіскопа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгорода і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря.

— Куди це ми так поспішаємо? — питав отець Мелхиседек.

— Побачиш, полковникуі — відмахнувся Мамай, 6о якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова.

Давно вже вони поминули кузню Іванища, об'їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим.

— Куди ведеш, старий собако? — питав єпіскоп.

— Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й…

— Iдемо шукати?

— Ні, питати.

— В кого?

— В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка.

— А він хіба скарби знаходив коли-небудь?

— Жодного.

— А-а, — протяг Мелхиседек. — Він не знайшов, а винайшов!

— Щ6 винайшов?

— Той чарівний камінь, що обертає все на золото!

— Філософський камінь?.. Навіщо воно тобі зараз оте золото?

Єпіскоп не відповів.

Коли ж виїхали на вершечок гори, він спитав:

— Чи не цьому Іваненкові… в рабство віддав ти пана Оврама Роздобудька?.. Що ж він тут робить?

— Я йому не заздрю…

17

Обійшовши монастирські руїни з дальнього кутка, Козак Мамай і мирославський владика наблизились над урвищем ріки Рубайла до випадково вцілілої кам'яниці. В ній було кілька просторих келій, з високими й вузькими вікнами, з готичними шпилями над покрівлею. 3 височенного димаря, як бува в гамарнях, вивергався чорний дим, раз по раз пробиваний яскраво-жовтими пасмами, схожими на несамовито-рухливий лисячий хвіст.

Козак Мамай, поставивши свого Ложку на сторожування, постукав у важкі двері, але звук був глухий, такі вони були товсті, — підождав трішки, потім постукав знов.

Ніхто не відповів.

Мамай натиснув на двері кремезним плечем, але марно.

Він штовхнув іще раз, і двері насилу подалися, такі вони були набряклі вогкістю, яка незваним гостям зразу ж війнула в обличчя. В кімнаті бурхали густі та різнобарвні випари, кипіли хмари диму, шугали іскри, блимав у горені синій вогонь.

Гості побачили в величезнім покої чудернацькі прозорі посудини з тонкими кривими вершечками, тиглі, вузькогорлі карафи, де кипіла якась червона, схожа на свіжу кров, рідина, всяке дивовижнє начиння, перегінні пристрої, два прездорові глобуси — земний та небесний (з материками та океанами, накресленими абияк, і з планетами та зірками, нанесеними з найбільшою, як на ті давні часи, точністю).

Над усім стовбичив у прекумедній поставі добіла виварений людський кістяк.

На шафі кліпала сліпими вдень очима велика сова.