Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Дарма! — засміявся єпіскоп, аж наче помолодшавши од самого тільки наперед засмакованого козацького борщу, — і всі троє заспішили далі, а на Соборнім майдані здибавши коваля Іванища й сотника Михайлика з мамою, запросили їх до гурту, вдерлись до архирейської господи та й заходились кухарювати, і нехай шановний читач дарує мені, коли тая страва, яку я вперше і востаннє їв колись у тому ж таки Катеринославі, в Дмитра Йвановича Яворницького, на березі Дніпра десь, і яку взялись оце варити Мамай із владикою, — нехай читач дарує мені, коли ця страва трохи скидатиметься на «здоровий борщ», що його в своїй повісті «Чайковський» колись так лепсько описав славетний український байкар і повістяр Євген Гребінка.

20

А куховарили вони, балакавши про пильні справи оборони, куховарили таки славно.

Михайлик дрова рубав.

Матінка в печі розпалювала та цибулю чистила, — здоровенну купу цибулі.

Іваненко патрав баранця.

Владика бігав сюди й туди, виконуючи розкази Мамая, бо ж Ярини Подолянки дома не було, а челядь, як те й водиться в домі без літньої та сердитої господині, вже десь порозбігалась чи не до самої ночі.

Козак Мамай порядкував, немовби в себе дома, — хоч дому в нього ніколи й не було:

— Давай-но кітлик! — покрикував він на владику.

I превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити.

— М'ясива сюди, Іваненку!

I пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини.

— Тягніть-но трішки оцту! — поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді проваривши, покрикував Козак Мамай.

I отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев'яні коновки.

— Мало! — сказав Мамай.

I владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан.

— А ще води? — спитала Явдоха.

— Води більш не треба.

— Без води? — здивувалась матуся.

— Перцю мені, перцю! — гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка.

— Скільки ж тобі перцю? — питав господар дому. — Жмень із п'ять.

— Здурів! — ахнула Явдоха.

— Та щоб гіркий був! — наполягав Козак.

— Є ось червоний, стрючкуватий, — подавав єпіскоп. — Капсікум аннуум…

— Тертий?

— Авжеж!

— Сип сюди!

Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали., а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.

— Ще мені перцю! — волав Мамай.

— Є ось чорний, піпер нігрум.

— Тертий?

— Тертий.

— Давай лишень! Сип, сип, сип!

— Ось перець білий…

— Ке сюди! А де ж кайенський?

— Кайєнського, здається, в господі нема.

— Шкода!.. Тепер — цибулі, матінко!

— Аж ось і цибуля.

— Оце стільки? Мало! Мало! — потім горлав: — Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!

I превелебний пан єпіскоп ніс йому тую сіль.

Він аж захекався від метушні.

Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.

Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…

Та метушня потроху вже вщухала.

Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні — та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.

— Славний буде борщ, — сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне й відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. — Добрий буде! — повторив він, принюхуючись.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…

— Кайєнського? Нема ж…

— Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха.

— Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика.

— Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж…

— Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не стаз би на порозі архирейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.

21

— Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.

— Що там? — спитав владика.

— Там, ваше преосвященство…

— Кажи-бо швидше!

— Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що вже аж гула від вогню.

— Що сторожа?

— Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах.

— Ну? Ну?

— Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої…

— Ну?

— Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…

— Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архирей. — Кажи, що там таке?

— Вони зловили… — і ченчик загайливо переступнв іще на крок уперед.

— Кого зловили?

— Спіймали тобто…

— Кого ж?

— Тобто, я хочу сказати, злапали…

— Та кого ж?

— Взяли, тобто, в полон…

— Кого ж? Кого? Кого?

— Двох, превелебний мій пане.

— Кого двох?