Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Хіба ж вам тут не чути, Іваненку: вже кілька днів стріляють!.: О! Слухайте! — додав Мамай, бо знову десь там гримнула гармата і заговорили гаківниці.

— Знову війна! — зітхнув алхімік. I запитав збентежено: — Татарва? Орда?

— Гірше.

— Шляхта?

— Гірше.

— А хто ж?

— Свої! Разом з чужою чужениною.

— Які ж це свої!

— Колишні свої: гетьман Гордій Пихатий.

— Свій собака — від того, що він свій, не перестає бути собакою.

— Оточив уже Калинову Долину. А пороху в нас — обмаль… То оце ми — до тебе: чи не наварив би того чорного проса?

— А з чого варити? Запас доброї сірки маю в монастирі. А селітри нема… — і вчений дивак спитав невдоволено: — Ти ж, Мамаю, був сьогодні вранці в мене, коли приводив… Оврама того! I не сказав про війну?!

— Ти був чимось пильно заклопотаний…

— Можливо… — поправив окуляри Іваненко. Потім заговорив: — Коли б мені дали з півсотні козаків чи навіть молодиць, я може, десь і розкопав би в нашій Долині трохи селітри… Треба півста козаків.

— Де ж я стільки візьму? — непевно відмовив єпіскоп. — Одні воюють. Інші зброю рихтують, козацтво годують, гречку сіють, сіно косять. Або ж порпаються в землі.

— Чого порпаються?

— Скарбів шукають.

— Мені оцих і треба.

— А може б, ти, — спитав Козак Мамай, — та пошукав би ще й по той бік Рубайла, в болотах, чи нема там заліза?

— У болоті — залізо? — здивувався єпіскоп.

— Болотна руда, — відмовив Іваненко. — На лугах залягає: коли скоринкою, коли квасолькою, коли ось такими горішками. Треба шукати! — і, погасивши під ретортами й тиглями вогонь, узяв шапку. Потім спинився, задумався, наче сам у себе спитав, поглянувши довкола: — Як же я це все покину?

— Нічого не вдієш, — мовив Мамай. — Війна!

— Починаймо шукати! — благословив архирей. — Боже помагай!

— Починаймо… — почухав сиву потилицю алхімік.

— Ходімо вниз, до міста, — запросив Мамай. — їсти хочу!

— А Роздобудько звідси не втече? — спитав Мелхиседек.

— Я замурував його, — заспокоїв учений.

— Де? — жахнувся добросердий владика.

— В підземеллі, — пояснив алхімік. — Під монастирем.

— Навіщо ж?

— Пан шукайло нічого не хоче шукати для нас.

— Та й що?

— Не випущу, — просто сказав алхімік, — поки не знайде в підземних монастирських склепах усе те, що нам знайти потрібно.

— А що ж там?

— Домініканці, тікаючи від помсти нашого покійного гетьмана, не встигли нічого вивезти.

— Все потім з'їла пожежа!

— Не з'їла, — знизав вузенькими плечима Іваненко. — Свої багатства ченці домініканські ховали під монастирем, у землі. От я й велів шукайлові скарбів…

— Ну-ну! — посміхнувся єпіскоп. — То не втече?

— Я ж сам його замурував! — і алхімік з певністю поглянув на свої пошрамовані й попечені руки. — їжі пан має на тиждень.

— То рушили! — знову покликав Козак Мамай.

Коли вони втрьох виходили з задушної майстерні на вільне повітря, сова на шафі скрикнула й змахнула крилами.

— Помовч, Кумо, помовч! — сказав Іваненко. — Це діло, сово, не твоє.

Повернувшись до келії, зняв поважну птицю з шафи, виніс тую Куму на двір і бережно посадив під калиновий кущ, а відважний Песик Ложка аж шарахнув од тієї сердитої птиці.

— Хтозна, коли вернусь, — буркнув до неї алхімік. — А ти погуляй-но по волі.

I пояснив архиреєві:

— Щоб не сконала в хаті моя Кума, чого доброго, з голоду.

19

— Сова чи сконає, — мовив єпіскоп. — А я вже гину…

— I я теж, — сказав Мамай, ворухнувши зведеною вгору бровою. — Бо ж від самісінького ранку…

— I я теж… — прилучився до голодних алхімік, миттю п'яніючи від свіжого повітря.

Утрьох вони спішили вниз, до міста.

— От намлівся голодом, — невгавав Мамай. — Уже ж на вечір закандзюбилось!

— Аж шкура болить, — погодився єпіскоп.

— Після такого скаженого дня — вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з'їв би сам-один!

Песик Ложка на ці Козакові слова схвально брехнув, об лизався, а превелебний владика сказав:

— Вола не вола, а баранчика можна б!

— Козак без їжі — лайно! — впевнено мовив Мамай. — ^Воно й справді… — несміливо підтримав алхімік.

— А що б ти їв, Іваненку? — спитав Козак.

— Наша невістка, що не дай — тріска…

— Хоч клоччя та вовна, аби кишка повна? — додав Мамай.

— Е-е, не кажіть! — заперечив Мелхиседек.

— Це ти, владико, бач, роз'ївся на архирейських харчах. А добрий козак не гордує…

— Що попав, те й мордує? — і владика зітхнув. — Роз'ївся, кажеш? Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем, за саламатою, за лемішкою, за мудрим запорозьким борщем. Ого! Оце їдло так їдло!

— То тра зварити.

— Я вже й варити його забув, той мудрий борщ!

— А ось ми зараз його й зваримо.

— Еге?

— Еге!

Вони заспішили до архирейської господи, а проходячи повз халупу коваля Іванища, Козак Мамай гукнув:

— Ковалю! Діло є!

3 кузні визирнула, оточена дітьми, москалева мила жіночка, Анна:

— Нема коваля, Козаче. 3 паном сотником пішли кудись.

— 3 яким це паном сотником?

— 3 Михайликом з нашим.

— Коли повернуться, — сказав Мелхиседек, — перекажи їм, моя зіронько, хай поспішать до мене. Пильна справа.

— Отак притьмом?

— Війна ж! /

— Вони ще й не їли нічого.

— Нагодуємо! Нехай приходять їсти мудрий борщ.

— Боронь боже! — жахнулась Анна. — То така страва, що жива людина й не з'їсть!