Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Німців.

— Ну?

— Рейтарів.

— Де ж вони їх застукали?

— Вони оце… — і забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.

— Та кажи ж!

— Оце вже ввечері…

— Ну? Ну?

— Прокрались до міста…

— I що ж вони?

— Аж ось… — і загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. — Ні, тут нема, — ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. — I тут нема… — і чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч — у штанях, сорочці, рясі й підряснику. — Де ж це він є? — мнихувато питав він сам себе. — Немає й тут…

— Що ти там шукаєш? — втрачаючи останній терпець, загорлав архирей.

— Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство.

— Що за папір, забаро ти чортова, прости господи?!

— Аж ось, — знайшовши, нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері…

— Далі!

— …Де в нас — церкви…

— Далі!

— Де собор…

— Ну?

— Де млини…

— Не дляйся!

— Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.

— Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник.

— Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас?

Куценький ченчик запитально поглянув на єпіскопа.

— Попитайте, — потвердив той.

— Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.

— Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, господи, на чорнім слові…

I всі замовкли знов.

Сиділи біля печі, голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу, хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом.

— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпіскоп.

— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.

Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь.

Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпіскопа зашарілось, наче од вітру та сонця.

На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?

Мамай думками залітав кудись далеко…

Та й усі вони, мовчавши там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.

Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, — він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.

Михайликова неня, хоч і думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї, — і, про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?

Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував над тим, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…

Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.

А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові…

Згадавши про щось вельми важливе, єпіскоп плеснув у долоні й гукнув до дверей:

— Гей, тамі

Але ніхто не відгукнувся.

— Отче Зосимо! — знову покликав Мелхиседек.

За яку хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:

— До розказу, владико.

— Знайди мені в городі спудея Прудивуса. I того вченого… пана Романюка!

— Де ж їх шукати, ваше преосвященство? — спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів — усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. — Де? Шукати де? — повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.

— Мерщій!

— Я й так — мерщій, владико.

— Одним духом!

— Я и так — одним духом, владико.

— Приведи їх до мене. Іди!

— Іду, владико.

I куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола, а чи козацький мудрий борщ.

— Мені теж потрібен той Прудивус, — роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.

22