Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватікані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого «в'язня інквізиції», котрого років з двадцять тому я… — і отець Ігнатій замовк.

— Ви його бачили, доміне? — скрикнув Прудивус. Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка. Спалахнули очі в Філіппа…

— …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в огонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу — про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов'янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував черцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… — і, перевівши подих, Романюк провадив далі: — Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду…

— А ви? — спитав Філіпп. — Сказали, падре?

— Не сказав і я! Але ж… і не треба було говорити… не треба ж було? Чи не так?.. Мене прислали туди, на віллу Арчетрі, з римським лікарем, від Ватікану прислали… поглянути: чи скоро ж той старий помре? — і Романюк знову замовк. — Тільки-но ми прибули, він попрохав перечитати вголос бодай одну сторінку з його нової праці, з товстенного стосу чистого паперу, що лежав на столі. Я взяв ті білі аркуші, зрозумів усю мерзенність злочину, але… Не міг же я старому прочитати його твір, котрого на папері не було? А Галілей…

Старий та сивий Романюк заплакав.

Всі, хто теє слухав, мовчали.

Поки, нарешті, Філіпп Сганарель не спитав:

— Що ж Галілей?

— Та що ж… — тихо відмовив Гнат Романюк. — Незабаром помер. Я був останнім з-поміж потаємних прихильників, останнім, хто… — сльози знову здушили старому гуцулові горло. — Він сказав, прощаючись: «Я певен, сину, що наша Земля… що крутиться вона недарма: десь її, може… чекає краща доля».

Пан Романюк замовк,

23

Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса:

— Я хтів тобі сказати, легіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… I ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони — спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… — і панотець обняв молодика.

Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. I сказав:

— Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика!

— Про що це ти? — спитав Прудивус.

— Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там…

— Чорти мене не вхоплять! Я ж тільки спудей…

— Ти йдеш, як воїн!

— Іду без ніякоі зброї.

— А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! — і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. — Аж ось… послухай, що є зброя сміху! — і Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ: