Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Іменно сконають, — погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. — Сконають без покаяння! — і він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.

— Сконає воляка, — погодився, старанно кутуляючи погано вварене м'ясо, Романюк.

— Тільки чоловік од нього й здоровшає, — тоненьким від перцю голоском промовив єпіскоп, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди.

— Та й чоловік не всякий, — лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. — Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь…

Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати.

— Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, — повторив Мамай, — а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин, або німець, ті, гляди, вмруть.

— Іменно вмруть, — погодився й Гнат Романюк.

— Ні, не візьме німця нечиста сила, — мовив алхімік, — ще чоловік і поздоровшає.

— Ох, — бідкався Мамай, — іще трішки б — кайєнського перчику!

— А німчин — і без перцю пропаде по третій ложці, — наполягав Романюк. — Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці!

— Гав-гав! — почувши своє ймення, озвався Ложка під столом.

— Чого тобі, друже? — спитав Козак Мамай.

Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря.

— Борщу й тобі?

— Гав-гав! — зрадів собачка.

— Сконаєш, Ложечко! — відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.

Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.

— Навіть собака…

— Боїться!

— А німець не сконає все-таки, — наполягав алхімік. — Вони — вояки справні!

— Чого сперечатись! — кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. — Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, — і владика тричі плеснув у долоні: — Отче Зосимо, гей!

Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.

— До розказу, владико, — схилив голову ченчик.

— Як там німці?

— Мовчать.

— Обоє?

— Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода.

— А другий?

— Дурня…

— Що дурня?

— Вдає. Той. Другий. Цибатий. Дурня клеїть.

— От і приведи лишень сюди — отого, другого. Та мерщiй.

Куценький ченчик уклонився його преосвященству і повагом вийшов.

Прудивус підвівся:

— Нам уже пора в дорогу, — сказав він, і лицедії всі троє, поскладавши біля грудей руки пригоршнями, підступили до архирея по благословення на дорогу.

— 3 батеньком ти вже попрощався, голубе? — і архирей, зволікаючи хвилину розставання, не поблагословив його, а лише поклав молодикові руку на плече. — Ну?

— Ні, владико, — і голос Тимоша затремтів. — Не прощав ся з батеньком…

— Коли ж? — і пан полковник, розмовляючи, одводив його потроху від печі й від цікавого вуха лицедія Данила Пришийкобиліхвоста.

— Не хоче він мене, мартопляса мерзенного, бачити, ваше преосвященство. Не хоче…

— А ти знаєш, Тимоше… голуб отой, Омельків… прилетів? Без листа прилетів! Голуб!

— Знаю, владико, — озвався, нарешті, Прудивус, одриваючись од своїх невеселих думок.

— Лишаєш батенька в таку гірку хвилину?

— Я тепер йому стану ще більш осоружним: двоє синів загинуло… люблені! А мартопляс, ганьба його, живий?! Ні… мушу йти геть!

— То слухай же… — і пан полковник, ставши з Тимошем осторонь, швиденько розповів йому й про своє писане послання до простих людей України і, доручивши йому кілька важливих воєнних справ — до вірних народові полковників київського та чернігівського, до якихось невідомих спудеєві селян, козаків та священиків, що їх треба було навідати дорогою на Київ, дещо переказати просив і ректорові Києво-Могилянської Академії, преосвященному Іоанникієві Галятовському, давньому та вірному прихильникові Москви, що з ним отець Мелхиседек перебував у певній дружбі — ще з часів свого козакування.

Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був» нарешті, благословити їх у дорогу коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара.

Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі.

— Перевдягніться, хлопці, — запропонував архирей.

— Ніч тепла, превелебний пане, — відмовився Йван Покиван. — Та й на довгаля оцього — кивнув він на Прудивуса, — одежини так зразу й не прибереш.

— Дам йому свого жупана запорозького.

— Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, — заперечив коваль Іванище. — Вони ж залюбки запорожців саджають на палі.

— А коли надягти кунтуша?

— I з кунтуша — геть душа! — озвався Козак Мамай.