Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Ой, здохну ж!

— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи гигнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?

А владика доточив миролюбно:

— Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли?

— Не скажу…

— То їж!

— Не можу!

— То кажи.

— Ні! Не скажу…

— То бери ложку!

— Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений…

— Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи!

— Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові — розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому.

— Коли ж ви маєте все це зробити?

— На світанку.

Почувши те, отець Мелхиседек прожогом зірвався з-за столу, став надягать на себе рясу, бо ж тривала й тривала війна, — і, вже виходячи з господи, почув запитання Романюка:

— Ти кажеш: ваш гауптман наказує ясновельможному? Гетьманові України?!

— А чого ж! Де ж видано, щоб якийсь пернатий Однокрил… від нього ж гусаком тхне верстов за дві! — щоб якийсь поганий гетьман та щось наказував німецьким благородним рицарям? Ого!

— Хто ж кого наймав? — саркастично спитав отець Мелхиседек і вийшов, грюкнувши дверима куховарні.

— Одведіть пана барона в холодну, — кивнув Мамай куценькому монашкові та й поспішив з товаришами за архиреєм-полковником.

Виходячи останнім, пан Купа-Стародупський пильно озирнувся на, Зосиму, що саме починав в'язати руки полоненому рейтарові.

Коли всі вийшли, куценький ченчик, озирнувшись на двері й схопивши чиюсь мокру ложку, так заходився коло мудрого борщу, аж лящало за вухами, а полонений пан барон з неприхованим страхом стежив за коротконогим монашком: слимак слимаком, а до того ж борщу! — і пан барон задумався над тим, що ж за химерні люди живуть у оцій незбагненній стороні?

31

Хутенько покинувши архирейську господу, пан обозний поспішив додому, до сласної жіночки, бо знав, що вона дожидає його з нетерплячкою, як тільки й може ждати кохана й любляча жона.

Владика-полковник, поставивши пильнішу варту коло греблі, подався притьмом по валах перевіряти нічну сторожу.

Гнат Романюк поспішив у поле, де стояли табором, розташувавшись між козацтвом, ті кільканадцятеро сербів та поляків, що перекинулись до мирославців разом з ним.

Козак Мамай з алхіміком похопилися за якимось пильним ділом до руїн домініканського монастиря; але ж не до тієї просторої келії, де притулилась таємнича майстерня алхіміка, що про неї в Мирославі переповідали стільки всяких дурних небилиць і страхів, мов про пекельне кишло, — Іваненко з Мамаєм поспішали в підземелля, до свого полонника, Оврама Роздобудька, щоб однести йому чогось там попоїсти, щоб духу додати в тяжкому труді підземного шукача скарбів, щоб дещо в нього попитати.

А молоденький сотник Михайло тимчасом, з поміччю коваля Іванища, одвівши додому п'яненьку від козацького борщу Явдоху, перечекав у хаті, покіль вона засне, і нишком вибрався в темний садок, щоб трохи перегодом збігати й поглянути, що там серед ночі діється в його сотні.

…Як і минулої ночі, над городом шаленіли тисячі забісованих сліпим коханням соловейків.

Знавіснівши від любові, вони співали та й співали, п'яні співуни, — просто від кохання співали, а не оспівували його, своє кохання, як те часом роблять декотрі версифікатори (про віршомазів річ, а не про щирих поетів), забуваючи, що любов речена ще й заримована — в ту ж холоднісіньку мить уже не є любов, а тільки щебетлива лжа, якої ненароком скуштувавши (тобто декотрих наших пісень про кохання попослухавши), хутенько повиздихали б (од природного почуття осоруги) не тільки справжні соловейки по садах, а й найостанніші між горобцями горобці, бо ж усі вони цвірінькають лише тому, що й жити без пісні не можуть (як і справжні поети), а зовсім не тому, що пані Доля тим горобчикам — за досконале цвіріньчання трішки більше підсипає на второвану дорогу поезії з-під пишного хвоста Пегаса тепленьких кізячків… Але ж ніхто ще на Вкраїні в ті далекі роки не заробляв собі хліба піснями, та й у Європі все було трішки інакше, а той же самий Шарль Сорель (у тому ж таки «Кумедному життєписі Франсіона», що з ним завжди носився Пилип-з-Конопель) глузливо являв читачеві книги одинадцятої — божевільного латинника, котрий мріяв «задля пом'якшення козацьких звичаїв, трохи занадто войовничих», виписати з Парижа — задля козацтва — «віз поетів», які заснують академію та й будуть усіх навчати «віршування та писання романів», аби настав жаданий час, коли межи людьми «налагодиться приємне спілкування, а вірші опиняться в такій шанобі, аж набудуть ціни. Хто не матиме грошей, той однесе шинкареві строфу та й дістане за неї півсетьє вина, за сонет — шопіну, за оду матиме пінту, а за поему — кварту, і відповідно за інші віршики, від чого помітно приборкаються злидні народу, бо хліб, м'ясиво, дрова, свічки, сукно та шовк почнуть продаватись на віршики, які, звичайна річ, оспівуватимуть торговця чи його крам; гроші готовизною зникнуть, і це буде великим полегшенням…»