Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Але цих прекумедних рядків про поетичну комерцію ще не перекладав тоді мирославцям француз-запорожець Пилип-з-Конопель, отож їх і не знали ще — ні Михайлик, ні Прудивус, ні тодішні поети, ні горобці, ні засліплені коханням солов'ї…

…Учора ж він і сам, дурний ковалисько Михайлик, засліплений, закоханий, тьохкав, а нині — соловейкові переливиливи тільки дратували враженого в саме серце пана сотника, і він сноходою никав по саду — біля москалевої кузні, і припадав до стовбурів, корявих, корчуватих, іще теплих від червневого сонця, і сновигав поміж кущами, і шугала дужче та швидше кров, коли йому хотілося співати, а схаменувся парубок лише тоді, коли москаль Іванище, раптом прокинувшись, сонно озвався в садок від воріт своєї кузні:

— Не спиться, сотнику?

— Не спиться, дядьку, — спаленівши в темноті, відрік пан сотник. — Піду лишень погляну, що там поробляють мої козаки! — і Михайлик майнув з ковалевого двору, щоб не заважати натомленим людям.

32

Все, що йому довелось пережити за дві доби по їхнім прибутті до Мирослава, все це простосердий пан сотник сприймав не як дари не дуже й ласкавої Долі, що на ту пору чомусь трішки розщедрилась, а як цілком природний поступ будь-якого міського молодика.

Він учора трохи й розбагатів, але ж думав, що так притьмом воно й буває в городі.

Так негайно ставши сотником, Михайлик теж не здивувався, та й не втішився вельми, бо й не мріяв ніколи про владу, про шану, про гонор та уряди, бо зовсім його не цікавили пориви тих високольотних душ, про які хтось язикатий сказав: «Де два хохли, там — три гетьмани!» — бо вже й тоді подеколи водились такі панове-українці, що з кожних двох — аж троє хтіли стати гетьманами…

Він учора схопив ув обійми панну, про яку марять найгожіші молодики не тільки на Вкраїні, а й десь там, у Варшаві, в Парижі чи Амстердамі, де Подоляночка встигла полонити немало палких сердець, — він учора, голодранець, заграбастав грубими руками цю квітку, що з неї портрети писали найкращі художники світу, він цілував минулої ночі, Кохайлик, оті її губи, що про них поети наскладали стоси мадригалів, віршів та віршиків, використавши світові запаси епітетів, які будь-коли прикладались до слова «уста»: запашні, гожі, вередливі… Він цілував ятряні ці вуста, але ж не думав про те, як про диво: кохана — в обіймах коханого, що ж може бути природніше й простіше! Але те, що сталось потім…

Ех, хлопче, хлопче!.. Скільки вже з часів Адама жило на світі хлопців ось таких, скільки любовних прикростей псувало кров їм, що вже пора б міцному й сталому імунітетові супроти норову численних поколінь коханих коверзух — убезпечити наш чоловічий «слабий пол» від зайвих смутків та переживань, бо ж і хлопці наші, нівроку їм, не гвіздком у тім'я биті, а от гляди ж — немовби й діло не яке, баламутна дівка повелася з Михайликом так, наче він прийшов з мазницею по мед, то й не вдієш нічого: прийшли непрохані, то й підем некохані, а журитись нема чого парубкові, бо ж дівчат на світі, як листя в літі. Але наш парубок, серденько його знає, чого він так прилип до тої панни, та ніяк, видно, зарадити своїй халепі не міг, — серця ж не навчиш! — то й журився та печалився, наче загубив гаманця з нерозмінним карбованцем.

Не був хлопчина й тонкосльозий, він же й не плакав ніколи, навіть у колисці не плакав, — а тут шпигало щось йому в носі, ще припухлому після вчорашнього падіння.

Не був хлопчина й сколоздрий, нівроку йому, — а тут нараз відчув він, що є в нього серце, бо щось нестерпно заболіло там уперше в житті.

Не був хлопчина й смішкуватий, аж тут наче скортіло покепкувати з себе самого, наче вже й зареготав би з горя наш несміюн, коли б таки вмів сміятись. Та й що ж йому лишалося? Що він умів? Заспівати хіба?

Пан сотник прокашлявся, зітхнув, потім посопів трішки та й завів гнучким та густим басюрою, що був іще такий молодий, аж зривався інколи на тремкого хлоп'ячого півника:

— Ой, сумний той голос,
Що луни не має,
Нещасливий коваленко,
Що марно кохає…

Бренькіт чиєїсь бандури, негадано до Михайликової пісні вплітаючись, стиха окселентуючи, тонко задзвенів між кущами калини. Та Михайлик не чув тієї кобзи: співав так, ніби він жив сам-один у всьому підзірному світі:

— Ой, піду я полем,
Повен чорним болем, —
Вкрились ниви бур'янами,
Ввік не переполем!
Ввік не переполем,
Ввік не переорем…
Хто кохає без надії, —
Одружився з горем!

А чийсь дужий голос, трохи вищий, трохи мужніший, дещо вправніший у хитрому мистецтві співу, долучаючись до пісні Михайлика, насмішкувато питав:

— Хто ж кохає без надії?
Хто марнує молодії,
Молодії літа — марно?
Чи така вже дівка гарна?
Ой, чи гарна, чи чупарна,
А кохати незугарна!