Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, — роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. — Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… — і додав, трішки подумавши: — Може, перебрати б його… за попа?

— Цей недостойний спудей, — докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, — він іще й школи попівської не скінчив, Як же можна…

— А ви його — своєю архіпастирською рукою, владико! — порадив Іван Покиван.

— Гріх! — одмовив єпіскоп.

— А чи не перебрати нам його, — почав Михайлик, — за німецького рейтара.

— Ого! — здивувався Мамай. — Скрізь пройде так, що ні хто й не вгадає… Ну-ну!

— А двох товаришів своїх, — додав Михайлик, — хай пожене туди, як полонених мирославців.

— Де ж мені взяти німецький шолом? — не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. — I забрало ж? I панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих!

— Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? — нагадав полковникові новоспечений сотник.

— їх зараз приведуть сюди, — погодився єпіскоп, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері.

28

— Баранина не дуже й уварилась, — ліниво жвакаючи щербатими зубами, промовив Іван Іваненко, алхімік.

— В міцному ж оцті й не ввариться, як слід, — пояснив Козак Мамай. — Така вже ця страва.

— Сутугувата баранина… — озвався й Іванище.

— Хіба ж це не свинина?! — раптом аж скрикнув Михайлик і закашлявся, бо похлинувся мудрим борщем.

— Хто ж таки варить свинину в козацькім борщі!

— А звідки ж ця баранина? — пополотнівши, спитав пан сотник.

— Зарізали сьогодні барана прездорового, — відповів алхімік.

— Якого барана? Чи не того, бува, що вранці…

— Під вікном у панни Подолянки… — вихопив йому з губи Козак Мамай.

— Знайшли в мішку?!

— Хороший був покійник, — шкилюючи з пана сотника, розгладив вуса Козак.

— Який покійник?! — аж зойкнув молоденький сотник.

— Баран отой.

— Але ж то був… — і наш Михайлик мало не задихнувся. — То ж був ніякий не баран!

— Що ти верзеш! — сполошилась Явдоха, котра досі, як і годилось паніматці в гурті чоловіків, трималась осторонь і до розмови не втручалась, а тепер стурбовано помацала лобище сотникові, бо ж була певна, що це триклятий борщ довів її синка до марення. — Схаменись, лебедику!

— Але ж то був… і справді — не баран!.

— А хто ж?

— Отой жевжикуватий шляхтич.

— Пан Оврам Роздобудько?!

В архирейській кухні всі ахнули, а пан Демид закашлявся й замалим не подавився.

Коли пан Романюк, прочумавшись, роззявив рота, щоб спитати щось, прочинилися двері, і келійник Зосима, переодягнений в сухий підрясник, бо дощ уже пройшов, увів до хати високого німчина, сливе такого ж цибатого, як і Тиміш Прудивус, з руками, скрученими за спиною й прип'ятими до мотузка, ще його тримав куценький ченчик.

— Скинь путо! — наказав архирей.

— Воля владики, — блимнув ченчик, але, нагнувшись, заходився-таки розв'язувати зубами на руках спійманого шпигуна тугий вузол, хоч і боявся, що німець схопить його за ніс.

Як тільки путо впало, цибатий німчин випростався, випнув груди і став такий пихатий, аж засяяв на ньому пишний рейтарський одяг. Він, мабуть, іще важніше набундючився б, коли б не так хотілось їсти, а від міцного духу запорозького борщу німчаєві аж у голові замакітрилось, і він так облизався на казан, ніби його сюди для того й запросили, щоб смачненько нагодувать.

Тицьнувши себе в пузо, германець поважно проговорив:

— Барон Бухенвальд.

— Ого! — здивувався Ігнатій.

А пан барон був прикро вражений, бо всі ці козацькі дикуни, як видно люди звання підлого, свинота якась, не скочили й не віддали йому чолом.

Ще більше розгнівався рейтар, коли старий чорноризець сказав по-німецькому:

— Роздягайся.

— Скидай штани! — виразним жестом пояснив Козак Мамая, а за хвильку, спритно витрусивши німчина, передав його панцир Прудивусові, і той почав перебиратися в пишні рейтарські шати, а німець — у скромний одяг лицедія.

Хвацько дзенькаючи срібними острогами, Прудивус, перевернувшись нараз на бравого найманця, підійшов до столу, де стояв прим'ятий стільник із мореними бджолами, взяв кавалок меду й вимастив свої розкішні вуса, закрутив їх сторч, по-рейтарському, і, прекумедно вклинившись колишньому баронові, спитав:

— Чи схожий, майн герр?

Та німчин відповів не до речі:

— Я є голодний, — і потягся до стільника.

Ніхто на те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення — Прудивус, Покиван і Данило.

Кожного перехрестивши — обома, як і належить архиреєві, Мелхиседек почав був:

— Ну, лебедята… — та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна…

— Знов анахтемська люлька погасла, — як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся.

— Казали ж владико, дасте й своє послання ко черкасам? — стиха нагадав Прудивус.

Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові.

— Читатимемо всюди простим людям, — стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку.

— Та й з богом! — востаннє перехрестив пан єпіскоп.

— Рушили! — кивнув своїм Прудивус.