Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Пампушка-Стародупський так блиснув грізними очима, аж чуб на Прудивусі закурівся, але й тут він промовчав, тільки заміри помсти, один за один страшніші й кривавіші, палахкотіли вже в його державній голові.

— Ач, поважний добродій: свічки поїв, а очима світить! — і знову спитав: — То, виходить, люди брешуть, пане Стародупський? Чи ти — «вітам імпендере веро»? За правду віддаси життя?

— Не любить пан правди, як пес редьки! — озвалась Явдоха.

— Чи, може, твоя нова жіночка — гетьманові Однокрилові сестра? — домагався далі Прудивус, вигинаючи брови, мов знаки запитання.

— Сестра, що з Остра! — глузливо відповіли з натовпу.

— Там-то личко, там-то стан, не задурно ж любив пан!

— Не задурно либонь! — ворухнув обома вусами Климко. — А опріч того пишного маєтку в Чабанівці, крім того добра чабанівського, за гетьманською сестриченькою скільки ти взяв посагу? Скільки? Га? — і пренахабний лицедій так і дзигався обозному осою в вічі.

Пана Пампушку-Стародупського жалило кожне слово зневаги й недовіри, що їх, застукавши пана Демида в такій тісноті, висловлював йому підвладний люд.

«Пішого сокола, — бундючно думав обозний, — і ворони б'ють. Але ж і ти в мене, триклятий мартоплясе, за дев'ятими ворітьми гавкнеш!» — і пан Купа аж упрів од злості, і його пика вже нагадувала кольором не рожеві пелюстки собачої рожі, а оту червоно-жовту рибу, солоного лосося, сальму, що її на мирославський базар привозили вірмени чи татари. Але пан Купа-Стародупський мовчав, розуміючи, що необачне слово може його занапастити, бо… коли народ плаче, з ним раду можна дати досить легко, а коли вже сміється… не доведи боже!

— То, виходить, ви все-таки з ясновельможним — родичі? — дошкуляв йому, ворушачи вусами, лобуряка Прудивус, оцей чортула й сатан, який нічого в світі не боявся (крім хіба законної жони своєї, яка недавнечко в Києві, не догодивши чоловікові ні тілом, ані ділом, померла через півроку потому, як вони, нишком від старого Саливона, мали щастя побратись, — переставилась, царство їй небесне, наче потвердивши брутальну попівську істину, буцім жінка буває мила два рази: як у хату вперше вступає і як її з хати востаннє виносять). — То ким же ви, пане полковий обозний, тепер ясновельможному полюбовникові своєї шлюбної жони доводитесь? Чорт козі — дядько?

Пика пана Пампушки стала вже схожа на перезрілий моримух, а потім набрала здорового й сталого кольору сирої свинини, і Михайликові здавалося, що той ось-ось вибухне, розірветься від тиску невисловлених лайок і погроз. Та обозний, нігтями впиваючись у свої долоні, обачно мовчав і мовчав: вовк стояв, мов овечка, не сказав ні словечка, бо… була небезпечка!

— Чи, може, двоюрідному бугаєві — свояк?

Та пан обозний, темніючи вже, мов буряковий квас, так дуже зціпив зуби, аж у щелепах засудомило, але й на цей раз оглядно змовчав, щоб мати змогу відплатити Прудивусові та I всій оцій голоті, свиноті, черні, оцим хамам — за всю наругу, підплатити в тисячу разів.

— То які ж ви все-таки з Однокрилом родичі? — невгавав Прудивус. — Сидір бабі — сестра в первих? — і лицедій, — (і вони ж завжди були совістю народу! — забалакав про все, чого вимагав обов'язок перед глядачем, наче горохом пороснув, I збиткувався з пана полкового обозного, котрий міг завтра ж урвати йому життя, — збиткувався, як тільки хтів та вмів, як йому веліло мужнє серце, і то була гра небезпечна смертельно (бо справжнє мистецтво, як і всяка зброя, небезпечна є річ), і все він панові перед народом виклав, усе, що знав, усе, що йому підказало сумління митця, народного артиста: і те, що він панщину важчу та важчу заводить по своїх маєтностях, і то, що він, запорожець колишній, бундючиться, величається, мов чумацька воша, супроти простих людей (він там важний, де вікна маленькі), і що він, хоч і лютує війна, дметься навіть перед козацтвом, котре ллє свою кров (нема в світі над «ми»: своє пузо не дми!), і що багатіє він, невідь звідки загрібаючи добро, і знов-таки — про його незбагненні стосунки з гетьманом: чи не пан Купа, бува, йому виказав кілька днів тому Козака Мамая, котрого не вдалось гетьманцям повісити лише тому, що не народився ще, бач, той катюга, котрому пощастило б навіки вговтати Козака Мамая, — і про все про те Прудивус — що не скаже, мов зав'яже.

7

Ось чому Демид Пампушка-Купа-Стародупський аж потемнів, мов буряк, посинів, мов курячий пуп, а то вже став блакитно-попелястий, як у житі волошка, і аж тоді лише збагнув Прудивус, що довів його до останнього пруга, та й заходився котити свою виставу далі, до її зарані передбаченого кінця.

— Гей, ви, Стецьки! — зневажливо гукнув він до Стецька-Данила й до пана Купи-Стародупського. — Постережіть лишень мою лисицю.

— Яку лисицю? — з очевидним зусиллям повертаючись до своєї ролі, спитав Данило Пришийкобиліхвіст. — Яку лисицю?

— Оту, що в мішку.

— Хіба ж то не кіт?

— Жива шкурка лисиці — на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар — пошукаю купця.

— Але ж і я — без шапки! — скинувся Стецько. — А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!

— Ке сюди грошики!

— Скільки?