Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Ні п'ять, ні шість.

— Тобто чотири?

— Тобто сім.

— Тримай! — погодився Стецько і став лічити: — Раз, два, три, чотири… сім!

— Після чотирьох має бути п'ять і шість.

— Але ж ти сам сказав: ні п'ять, ні шість.

— Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! — і, сховавши грошики за пазуху, Клим попередив: — Тільки мішка не розв’язуй, поки не прийдеш додому.

— Чому?

— Втече твоя шапка, — і він одступив на край кону.

— Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?

— Недалечко… Я зараз!

— Ку-ку-куди? — спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.

— Настав-но вухо, — таємничо прошепотів Климко-Прудивус. — Ближче! — і він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з баса: — До вітру!

— Тс-с-с-с! — озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. — Люди ж чують!

— Я ж — не до того вітру, до якого ти думаєш!

— А до якого ж?

— Аж ось побачиш… — і Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.

Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, — тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? — і він поспішив розв'язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, — а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого либонь рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?

Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?

8

Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не знаючи — що таке є сміх.

За собою цю ваду коваль добре знав.

Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:

— А розсмішіть мене!

Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.

Або просив у товариства:

— Розгнівайте мене!

Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий — дурневі брат.

Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти,

бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.

А то ще бувало просив:

— Настрахайте мене!

Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.

Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий він,

1 незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, — і парубок сам себе не любив за той гандж, і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.

Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо и не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння — хто що мав, м то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.

А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові un saecula saeculorum, тобто на віки-вічні…

Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди здря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга-Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.

Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.

Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем: