Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

— Я — запорожець, воїн справний,
Я лицар всьому світу славний,
Бо воріженьків подолав:
Усім, хто ліз до мої хати,
Заступнице пречиста мати,
Я добрих духопелів дав…
3 самою Смертю хочу стати
До бою, —
Зброю
Зрихтував!
Якби придибала вона,
Завдав би їй прочухана!

Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі п о е т и ч н і строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.

9

Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:

— Ішов паночок з міста,
За ним дівочок триста…
За ним?
За ним?
За ним!?
— Та ні, повів їх Клим!
— А панночка ж яка
Лишилась для Стецька?

Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус рада том заспівав:

— Коханням серце — вщерть,
А панна ж тая — Смеееерть!..

I замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, л пан Стецько обережно спитав:

— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?

— Ти ж — лагідний. Тютя!

— Яка це тютя?

— 3 полив'яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! 3 тебе глузують! А ти? Облизав макогона!

— Та він же втік, отой Климко триклятий!

— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням. — Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!

— Навіщо?

I Климко знову заговорив не по-людськи:

— Візьми отсю палицю
В свою міцну правицю
Та й бий того мазницю,
Проклятого п'яницю,
Що збув тобі лисицю,
Щоб крівцею зросив він
Усю отсю травицю…
Трах, бах, тарабах,
Лупцюй хама по губах!

Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив'яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.

I тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.

Усе заволоклося димом.

Глядачі сахнулись від помосту.

Закашляли.

Зачхали.

А Прудивус…

— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.

Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів. А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…

10

— Що ж вони там побачили? Поза лугами — дими стовпами? Ні.

Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?

Яка там ластівка!

… Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.

Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах, — і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи либонь полуднувати.

Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.

Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.

Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штирі дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!

Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.

11

Та як же було й не розсмішити!