Крадії та інші твори

— Тоді, може, за хвилину подивимось, як воно в тебе виходить, — сказав дядько.

Бо вони вже майже приїхали. Дісталися туди не так хутко, як Макс Гарріс звідти, але вже мчали між білими огорожами, що тепер, у місячному світлі, видавалися тонісінькі й крихкі, як полива на торті, за ними блищали при місяці широкі пасовиська, де колись — дядько, може, й пам’ятав це чи принаймні міг би твердити, що пам’ятає, — ріс бавовник, а старий плантатор сидів на своєму доморобному стільці на веранді з книжкою та пуншем і вряди-годи кидав погляд на ті поля.

Потім вони завернули в ворота — дядько з містером Маккелемом тепер обидва сиділи на самому краєчку — і погнали алеєю між галявин, мов гребінцем порозчісуваних, між рясних кущів та дерев чепурних, як наготована до відправлення бавовна, аж нарешті перед очима в них постав будинок старого власника в новій подобі: здоровезний розмах колон, флігелів і балконів, що займав добрих півакра.

І вони встигли. Капітан Гуалдрес, мабуть, вийшов з дому бічними дверима саме вчасно, щоб помітити на алеї вогні машини. В кожному разі, коли вони його побачили, він уже стояв у місячному світлі; так стояв і тоді, коли вони всі троє висіли з машини й підійшли до нього. Був він простоволосий, у куцій шкірянці та чоботях, а з його зап’ястка звисав легенький гарапник.

Почалося по-іспанському. Три роки тому він, Чарлз, ще в школі записався на факультативні лекції з іспанської мови, хоч і не міг тепер пригадати — та й взагалі так гаразд і не збагнув, як воно сталося, що таке зробив його дядько, внаслідок чого він, Чарлз, відчув себе зобов’язаним навчатися іспанської, дарма що ніколи не мав серйозного наміру за неї братись. Не було там жодного переконування, ані якого хабаря для заохоти, бо, як сказав дядько, чоловік цього не потребує, щоб робити щось бажане, щось внутрішньо необхідне, хоч би він ще й не усвідомлював, що воно потрібне і чи буде колись потрібне. Може, його, Чарлзова, помилка полягала в тому, що він зв’язався з юристом. Так чи інакше, але він і досі студіював іспанську, і вже прочитав «Дон-Кіхота», і не справляло йому труднощів читати більшість мексіканських та південноамериканських газет, і вже він узявся був за «Сіда»[16], тільки то було аж торік, себто 1940 року, і дядько питав: «Але в чім річ? «Сід», певно ж, легший, ніж «Дон-Кіхот», бо тут про героїв». Але він не міг нікому розтлумачити, а тим більше чоловікові у віці п’ятдесяти років, хоч би то був і рідний дядько, що запорошена хроніка минувшини ніяк не може розрадити жадливого серця, коли в Англії, менш як за тисячу п’ятсот миль від Джефферсона, хлопці, ледве старші за нього, Чарлза, щодня вписують власним своїм життям вікопомні сторінки до історії часів, у яких він сам живе.

Отже, здебільшого він їх розумів; лише деколи та іспанська мова цокотіла, як на нього, зашвидко. Але нічого не вдієш, для капітана Гуалдреса англійська мова часом теж була зашвидкою, а щодо дядькової іспанщини, то якоїсь миті він, Чарлз, ладен був навіть повірити, що не тільки він, а й капітан за дядьком не встигає.

— Зібралися, бачу, проїхатись верхи, — сказав дядько Гевін. — При місяці.

— А так, — відказав капітан Гуалдрес ще чемно, ще тільки трохи здивовано: чорні брови його лиш трохи звелися вгору — з тієї великої гречності голос його не виказував анікрихти подиву і, далебі, не прибрав навіть отої особливої інтонації, з якою звичайно іспанець запитує: «Ну то й що?»

— Я Стівенс, — мовив дядько Гевін так само поквапливо, що для капітана Гуалдреса, як він, Чарлз, розумів, мусило бути чимось куди гіршим, ніж просто поквапливістю, бо в очах іспанця, мабуть, нема страшнішого злочину, ніж поспіх і нагальність, — власне в тій похапливій іспанській мові, він це теж розумів, і було все лихо: давався взнаки брак часу, і через те дядькові не лишалось нічого іншого, як говорити саме так. — Це містер Маккелем. А це син моєї сестри, Чарлз Мелісон.

— Містера Маккелема я знаю добре, — сказав капітан Гуалдрес по-англійському, обертаючись; на мить вони побачили і його зуби. — Він має один великий кінь теж. Жаль. — Він раптово поручкався з містером Маккелемом, рвучко й міцно. Та навіть тиснучи руку, він ще видавався статуєю, попри свою м’яку, зношену, блискучу від місяця шкірянку і намащене брильянтином волосся, — ніби вилито його з металу: волосся, чоботи, куртку й усе чисто, одною суцільною брилою. — Молодого добродія не так добре. — Він потис руку йому, Чарлзові, так само швидко, рвучко й міцно. Відтак одступився назад. І цим разом уже руки не тиснув. — Містера Стівенса не так добре. Теж, можливо, жаль. — Навіть досі не бриніло йому в голосі ані в інтонації: «Може, ви тепер мені поясните?» чи бодай: «Слухаю вас, панове». І тільки навдивовижу чемно, навдивовижу врівноважено, зовсім безбарвно, голос його провадив далі: — Завітали поїздити? Нема зараз готовий кінь, але багато коня на мале поле. Ідемо впіймати.