Крадії та інші твори

— Гаразд, — промовив дядько. — Спробуй таку версію. Вулиця. В Парижі. До Булонського лісу каменем докинути, як то кажуть наші йокнапатофці, і охрещено ту вулицю так недавно, що її назва (не старша за останні бойовища 18-го року і за стіл, де підписано Версальський мирний договір) не пробула тоді у вжитку навіть і п'яти років; вулиця така вишукана, тиха, що знали її тільки сміттярі, бюро праці для старших служників та молодші секретарі з посольств. Але не в тому річ; тепер її вже немає, та коли б навіть і була, ти ніколи туди не доберешся.

— А може, доберуся, — сказав він. — Може, хоч побачу місце, де вона колись була.

— Це можеш і тут зробити, — сказав дядько. — В читальні. Розгорнеш на потрібній сторінці Конрада[22] — та й уже: така сама навоскована червоно-чорна підлога з кахлів, позолота й фаянс, інкрустовані меблі; навіть таке саме видовжене дзеркало, куди, як у срібну тацю, зливаються потоки світла, сяйво дня і де в глибині біліє, мов лілея, розквітла на воді зі свого власного відображення, «те безневинне чоло, недіткнуте жодною думкою, пооране тільки тугою й вірністю…».

— Звідки ти дізнався, що вона там? — запитав він.

— Прочитав у газеті, — відказав дядько. — У паризькому «Геральді». Уряд Сполучених Штатів (мавши трохи часу) був добре поінформований про свій перший Американський експедиційний корпус у Франції. Але це були дурниці проти того, як паризький «Геральд» реєстрував усе, стосовне до другого корпусу, коли той в 19-му році почав висаджуватися в Європі… Це чоло, одначе, взагалі ніщо не поорало; вона просто собі там сиділа, все ще достоту як мала дівчинка, якій тепер увесь світ допомагав бавитися в королеву; і цього разу не приходив ніякий гість, щоб віддати належне небіжчикові, бо той небіжчик, істота, від котрої той гість приніс звістку, був живий-живісінький, він прислав посланця аж із Гейдельберга не зі звісткою, а з вимогою; він хотів знати. Отже, я запитався від його імені:

«Чому ж ви не зачекали на мене? Чому не прислали телеграми?»

— А вона відповіла на це? — поцікавився він, Чарлз.

— Хіба я не казав, що те чоло не було нічим пооране, і навіть нерішучість його не торкнулася? — відказав запитанням дядько. — Вона відповіла: «Ви ж не хотіли мене. Я була простачка, як на вас».

— І що тоді сказав ти?

— Я відповів теж добропристойно, — мовив дядько. — Я промовив: «Бувайте, місіс Гарріс». Чи така версія тебе влаштовує?

— Так, — відповів він.

І тепер уже час наспів. Машиніст навіть дав свисток спеціально для нього, Чарлза. Містер Маквільямс, однак, не загорлав: «Сідай, хлопче, коли їдеш з нами!», як зробив би ще п’ять років (а власне, й п’ять місяців) тому, — пролунало тільки два короткі низькі, нетерплячі гудки, бо ж усе-таки на ньому була, хай ще й невипробувана в ділі, уніформа; на що вже той чолов’яга мав язик без кісток, і гарикнути йому на когось було, як дурному з гори покотитись, а й той не зронив ані звука; натомість, просто через те, що він, Чарлз, був в уніформі, досвідчений знавець стотонного паровоза вартістю в сто тисяч доларів зужив на три-чотири долари вугілля і кілька фунтів тяжкою працею добутої пари, щоб сповістити його, вісімнадцятилітнього хлопця: час уже йому з дядьком кінчати балачку; і він, Чарлз, подумав собі, що, може, й справді неможливо подолати той край, той народ, той спосіб життя, де війну не тільки приймають як належне, але й так легко пристосовуються до неї, йдучи з нею на компроміс; де ліва рука, сказати б, не перешкоджає правій, не сковує, не відволікає, не відвертає уваги правої руки, все ще заклопотаної основними довічними справами цього способу життя.

— Так, — сказав він, Чарлз. — Це вже краще. Може б, я і купився на цю версію. Те сталося двадцять років тому. І тоді її відповідь була правдою, бодай на той час, бодай у твоїх тодішніх очах. Але від того часу спливло двадцять років, і тепер це вже не правда чи бодай недосить правда, бодай у твоїх теперішніх очах. Як могли самі тільки роки спричинитися до цього?

— Вони зробили мене старшим, — відповів дядько. — І я змінився на краще.

1949

Крадії

(Минувшина)

^{Перекладено за виданням:}

^{W. Faulkner, The Reivers, Random House, New-York, 1962}

^{Переклав Ростислав Доценко}

Вікторії, Маркові, Полеві, Вільямові, Берксові

І

Дідусь сказав:

— Ото такий він був, Бун Хогенбек. Повісити це на стіні — і маєш готову епітафію, або ж антропометричну картку, чи поліційне оголошення про розшук; ледве прочитавши опис його особливих прикмет, будь-який полісмен на півночі штату Міссісіпі виловив би Буна з якої завгодно юрби.