Читаем Крадії та інші твори полностью

Але він і цим разом спізнився, бо Бун ошукав його (нас тобто). Бо револьвер Джона Пауела був не просто моральною проблемою в нашій стайні, а й емоційною також. Це був сорок перший калібр, з куцим дулом, але цілком справний, — Джон тримав револьвер у такому стані з тих пір, як відкупив його у свого батька в день коли йому, Джонові, минув двадцять один рік. Тільки вважалося, що він його не має. Тобто офіційно цей револьвер не існував. Припис, давній, як сама стайня, свідчив, що єдиний наявний тут револьвер — це той, котрий лежить у нижній правій шухляді столу в конторі; так само спільною джентльменською угодою визнавалося, що ніхто з обслуги стайні не має ніякої вогнепальної зброї, відколи стає до праці і поки вернеться додому, і вже зовсім не годилося, щоб хтось приніс її з собою на роботу. Одначе Джон довів це нам усім і завоював наше порозуміння й загальну підтримку, так що ми стали б монолітним і неприступним фронтом супроти цілого світу й навіть самого тата, якби ця неймовірна криза будь-коли виникла, — вона б ніколи й не виникла, коли б не Бун Хогенбек, — отже, він (Джон) розповів нам, як заробляв гроші на цей револьвер у час, вільний від роботи на батьковій фермі, як він той час відривав від їди та сну, аж поки в двадцять перший свій день народження поклав останнього цента батькові в долоню і одержав пістолета; розповів нам, що цей револьвер став наочним символом його змужніння, неспростовним доказом, що йому вже двадцять один рік і він повнолітній; що він ніколи не мав найменшого заміру (навіть уявити собі такого не може) натиснути на гачок, цілячись у живу людину, але він конче мусить мати цей револьвер при собі; що, виходячи з дому, він не може залишити його так само, як не може залишити свого змужніння десь там у шафі чи шухляді, коли йде на роботу; і він казав нам (і ми цьому вірили), що, як колись доведеться йому вибирати, чи залишити револьвер дома, чи самому не прийти на роботу, він матиме тільки одну-єдину можливість.

Отож спершу дружина пришила йому міцну, саме по формі револьвера, внутрішню кишеню в комбінезоні на грудях. Але Джон сам зразу побачив, що так не піде. Не те, що револьвер міг би випасти якоїсь фатальної хвилини, а просто обриси його занадто виразно проступали крізь тканину — кожному було б ясно, що це не що інше, як револьвер. Не про нас тут ішлося, ми й так усі знали, що він там, — від містера Баллота, білого, старшого стайничого, і Буна, його помічника (що мав на обов’язку нічні чергування і, отже, в цю годину мусив був спати вдома), аж до негрів-возіїв та конюхів, до останнього стійлового чистія і навіть до мене, хто тільки збирав щосуботи належне по рахунках і чергував біля телефону. І навіть до старого Дена Грінапа, нечупари з бородою, запльованою тютюном, котрий ніколи не бував так, щоб аж у дим п’яний і не мав ніякої офіційної посади в стайні, почасти через пияцтво, може, але більше через своє ім’я, яке було зовсім не Грінап, а Греньє — одне з найдавніших імен в окрузі, тільки що рід цей занепав: гугенот Луї Греньє після Революції перейшов гори з боку Вірджінії та Кароліни і в тисяча сімсот дев’яностих роках добувся до Міссісіпі, заснував Джефферсон і дав йому цю назву, — так отже, він, старий Ден, не мав свого житла (ані якоїсь рідні, окрім придуркуватого небожа, чи брата в других, чи ще там кого, що мешкав у шатрі в плавнях поза Французовим Закрутом, який колись становив частину плантації Греньє) і ніколи не з’являвся на стайню (він, старий Ден) п’яний настільки, щоб віжок у руках не втримати, зате саме вчасно, щоб бричкою поїхати до станції зустріти вечірній поїзд о 21.30 та ранковий о 4.12 і одвезти комівояжерів до готелю, або ж брав бричку й візникував до пізньої ночі, коли був бал, чи концерт, чи вистава якась у театрі (часом, як віскі розбурхувало в ньому настрій холодної зневаги, він мав звичай приказувати, що раніш Греньє водили за собою йокнапатофське товариство, а тепер Грінапи возять його), і тримався на роботі, як дехто казав, тому, що першою дружиною містера Баллота була його дочка, ми ж у стайні, одначе, всі вважали справжньою причиною те, що мій тато ще хлопцем полював лисиць біля Французового Закруту разом з Деновим батьком.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы