Крадії та інші твори

Отак генерал Компсон, завдяки інстинктові самооборони, дарма що мимоволі, зробив з Буна лісовика. Одначе, хоч Бун їв за тим самим столом, блукав у тому самому лісі й спав під тим самим дощем, що й Волтер Юел, путнім стрільцем він так і не зробився. Одна з улюблених табірних билиць, що оповідав її Волтер Юел, була про Бунів стрілецький хист: як він залишив Буна в засідці (старий генерал Компсон одійшов нарешті до своїх предків, — чи то до бівуаку, жаданого для солдатів з тієї війни, і тих, котрі в голубій формі, і тих, котрі в сірій[31], бо, здається, усяке постійніше пристановище було б їм надто непривабне, — і тепер Бун став мисливцем нарівні з іншими), і почув гончаків, і зрозумів, що олень проходитиме повз Буна, а потім почув п’ять пострілів із старезної пневматичної рушниці (її заповів Бунові генерал Компсон; вона й раніш мала не найкращий вигляд, і Волтер казав, як щиро він здивувався, коли рушниця вистрелила двічі й не заїла, а що вже там казати про п’ять разів!), а ще потім з-поміж дерев почув Бунів голос: «А, чорт! Он утікає! Держи його! Держи!» І як він, Волтер, поспішив до Бунової засідки й знайшов на землі п’ять гільз, і майже за десять кроків сліди оленя-самця, що його Бун навіть не дряпнув.

Потім дідусь купив автомобіль, і Бун знайшов своє покликання. На цей час він офіційно (за спільною згодою Маккасліна — Едмондса — Пріста, бо навіть Маккаслін Едмондс здався, прозрів нарешті, коли Бун удруге провалився на іспитах у третьому класі, а може, Маккаслін прозрів, зрозумівши, що Бун, скільки б не жив на фермі, справжнім фермером не стане) був за робітника на візничому дворі. Попервах робив він де пошлють: годував худобу, чистив упряж і повози. Але я казав тобі, що у хлопця був хист до коней та мулів, і невдовзі він став повноправним возієм — на будах та кебах, які виїздили зустрічати денні поїзди, на бідках, бричках і легких фургонах, в яких комівояжери об'їжджали навколишні сільські крамниці. Він жив тепер у місті, і тільки тоді, як Маккаслін чи Зекарі виїжджали куди, Бун залишався ночувати в котромусь домі, щоб жінки та діти не боялися самі. Тобто жив він таки в Джефферсоні й навіть мав там домівку — винайману кімнату в «Торговельному», як його називали за часів мого дідуся, готелі, заснованому з марною надією перемогти в суперництві готель «Голстон Гаус». Щоправда, заклад то був досить солідний: під час судових сесій у ньому столувалися й мешкали присяжні, а позовники і позвані, торгівці кіньми та мулами почувалися там вільніше, аніж серед килимів, мідних плювальниць, шкіряних стільців та полотняних скатертин на другому кінці міста. Потім, уже за моїх часів, він називався «Готель Сноупса» — причому обидва «С» були намальовані фарбою догори ногами, — коли містер Флем Сноупс (банкір, якого десять чи дванадцять років тому вбив його божевільний кузен[32], котрий насправді, може, й не вірив, що родич спровадив його за грати, але був певен, що Флем міг його туди не віддати чи бодай хоч спробувати не віддати) почав виводити в місто своє плем’я з глушини за Французовим Закрутом. Далі, в середині тридцятих років, цей заклад короткий час орендувала одна рудоволоса пані, яка не знати звідки вигулькнула й невдовзі туди ж і зникла; тоді твоєму батькові й поліції він відомий був під назвою «Мале Чікаго». Ну, а тепер, коли вся ця слава пішла в непам’ять, ти його знаєш як пансіон місіс Рауновел. Але в Бунові часи це ще був готель «Торговельний»; і в ті проміжки, коли Бун не спав на підлозі в кухні у Компсона, Едмондса чи Пріста, він мешкав там. Якраз о цій порі дідусь і купив автомобіль.

Дідусь зовсім не хотів автомобіля — він був змушений його купити. Банкір, президент старішого банку Джефферсона, першого банку в Йокнапатофській окрузі, він вірив і тоді, і до самої своєї смерті багато років згодом, — коли вже всякий навіть у Йокнапатофі переконався в довговічності автомобіля, — що повіз із мотором це така ж безнадійна проява, як і вчорашня поганка, і так само, як цей гриб, зникне із завтрашнім сонцем. Але полковник Сарторіс, президент молодшого, вирослого, як із води, Купецького й Фермерського Банку, змусив його купити автомобіль. Чи, точніше сказати, приневолив його це зробити інший безнадійник, мрійливий короткозорий ясноокий чаклун від механіки на ім’я Бафело. Бо дідусів автомобіль не був навіть перший у Джефферсоні. (Я не рахую червоної перегонової машини Манфреда де Спейна. Хоча де Спейн володів нею і щодня протягом кількох років проїздив вулицями Джефферсона, у нашій пристойній добропорядній громаді вона посідала не більше місця, аніж сам Манфред: обоє були невиправні й безженці, й існували не так у місті, як із міста, і взагалі були ні до чого, мов занадто довгий суботній вечір, і навіть коли Манфред став мером Джефферсона, ця яскраво-червона барва становила не так погордливий виклик містові, як свого роду трохи не байдужне його заперечення).