Крадії та інші твори

Отже, дідусів автомобіль не був перший, що побачив Джефферсон. Він не був навіть перший, що затримався у Джефферсоні. Два роки перед тим один автомобіль прибув сюди аж із Мемфіса, покривши вісімдесят миль дороги менше ніж за три дні. Потім задощило, і машина лишалася у Джефферсоні півмісяця, впродовж якого ми майже зовсім не мали електрики і не мали б також і громадського транспорту, якби робота у візничому дворі залежала тільки від Буна. Річ у тому, що містер Бафело, — власне, до самого Мемфіса не знайти було іншої людської істоти, яка б на цьому зналася, — наглядав за нашою невеличкою паровою електростанцією, і з того моменту, коли автомобіль сповістив, що далі не піде, принаймні сьогодні, містер Бафело й Бун приросли до нього, немов дві тіні, велика й мала — неоковирний здоровань, пропахлий кінською сечею й дьогтем, і закіптюжений коротун у заяложеній одежі, з очима, ніби дві блакитні пір’їни, вліплені в невелику грудку вугілля, чоловічок, котрий разом з усім своїм (і цілого міста) інструментом у кишені ледве чи переважив би сто фунтів; один — непорушний, з якоюсь неймовірною жагою втуплений у машину, наче скам’янілий бик; другий — заполонений нею, чулий і ніжний, його зашмарована рука по-жіночому чуло торкалась її, погладжувала, пестила, а в наступну мить він пірнав аж до попереку під задертий кожух мотора.

Дощ ішов цілу ніч і не перестав і вранці. Власникові машини було сказано й запевнено його, — це, як виявилося, зробив містер Бафело (трохи дивна річ, бо досі ніхто ніколи не бачив його десь оддалік електростанції або невеличкої майстерні на подвір’ї, тож як міг він провіщати майбутній стан доріг?), — що дороги будуть непроїзні щонайменше з тиждень, а то й цілих десять днів. Через це власник машини повернувся до Мемфіса поїздом, поставивши свою коштовну забавку в приміщенні, що на чиємусь іншому подвір’ї, окрім містера Бафело, називалося б клунею. Годі було нам збагнути, як містер Бафело — лагідний, сумирний, неговіркий чоловічок у заяложеній куртці, постійно в стані не від світу сього замріяного сновидства, — як, в який спосіб, яким месмеричним і гіпнотичним хистом, навіть йому самому досі невідомим, переконав він зовсім незнайому людину залишити свою машину під його опікою.

А проте він це зробив, і власник машини повернувся до Мемфіса; тепер як хто у Джефферсоні мав клопіт з електрикою, то мусив іти пішки чи їхати конем або велосипедом до будинку містера Бафело на околиці міста, де господар незмінно з’являвся з-за рогу будинку, з заднього двору, якийсь очужілий і замріяний, ступаючи звільна й витираючи дорогою руки. А третього дня тато нарешті виявив, де пропадає (і пропадав) Бун у той час, коли мав бути на роботі. Власне, Бун сам виказав таємницю, викрив себе, розлючений і знавіснілий. Між ними, Буном і містером Бафело, було б дійшло до справжньої бійки, якби містер Бафело — це, як виявилось, невичерпне вмістище несподіванок і можливостей — не сунув Бунові під ніс револьвера, зашмарованого й закіптюженого, але цілком придатного до вжитку.

Ось що Бун розповів про це. Він з містером Бафело протягом усієї операції передачі машини містерові Бафело й випровадження її власника з міста діяли в повній і цілковитій згоді та порозумінні — тобто Бун, звісно, гадав, що містер Бафело швидко розкриє секрет, як керувати машиною, а тоді, тільки посутеніє, вони вдвох виїдуть нею на прогулянку. Але, на превеликий Бунів подив, містер Бафело хотів лише довідатись, як вона їздить. «Він зіпсував її! — люто кричав Бун. — Він розібрав її всю до цурки, щоб побачити, що там усередині! Він зроду не збере її знову!»