Крадії та інші твори

Зірвавшись на ноги, я так застусував йому боки, на превеликий його (і свій теж) подив, аж мусив сам нахилились, ухопити його за барки й поставити перед собою. Я зовсім не знав, як боксувати, і не дуже знав, як узагалі битись. Але я напевно знав, чого хотів: не просто відгамселити його, а геть знищити, пам’ятаю, на секунду, може, стало мені жаль (ось коли відродився дух давніх бойовиськ в Ітоні!)[43], що він менший за мене на зріст. Але це лиш на секунду, і я вже лупив, дряпався, кóпав ногами не якогось там миршавого десятилітка, а Отіса й звідника заразом — диявольського хлопчиська, що сплюгавив її інтимність, і відьмака, що збезчестив її цноту, — одне тіло, щоб товкти його й рвати, один жмут нервів, щоб викручувати й мордувати, і навіть більше — не просто їх двох, але всіх, хто брав участь в її приниженні, не тільки цих двох зводіїв, а й тих нечулих мерзотних дітлахів та ницих і брутальних чоловіків, що платили мідяки, аби дивитись на її безборонну, не боронену й не відомщену ганьбу. Він незграбно впав на матрац — на руки й на коліна, і почав мацати штани на підлозі; я не знав, чого це він (мені було байдуже), навіть коли висунулась і знеслася вгору його рука. Лише тоді я помітив вістря кишенькового ножа у нього в кулаці, хоч і це було мені байдуже, це тільки вирівнювало, в певному розумінні, нас у зрості, давало мені карт-бланш. Я відняв у нього ножа. Не знаю як, — леза я зовсім не відчув; коли пошпурив ножа геть і молоснув його знову, то подумав, що це його кров цвиркнула йому на обличчя.

Тоді Бун піднімав мене з підлоги, а я борсався і вже плакав. Він стояв босоніж, у самих тільки спідніх. Міс Коррі теж була тут, у кімоно і з розпущеним волоссям, що сягало їй нижче пояса. Отіс скулився під стіною, він не плакав, а лаявся, як ото недавно був лаяв Неда.

— Що це, в чорта, за колотнеча?! — гримнув Бун.

— Рука он! — показала міс Коррі. Вона замовкла на хвильку й оглянулась на Отіса. — Іди в мою кімнату. Марш!

Він вийшов. Бун пустив мене.

— Дай-но я гляну, — сказала вона.

Тут уперше я побачив, звідки бігла кров — подушечки всіх чотирьох пальців було рівно перетято поперек, — певно, я схопив ніж за вістря, коли Отіс пробував його вирвати. Кров ще сочилася. Тобто засочилася знову, коли міс Коррі розігнула мені долоню.

— За віщо це, в чорта, ви завелися? — спитав Бун.

— Ні за що.

Я забрав руку.

— Стули її і так і тримай, поки я прийду, — сказала міс Коррі.

Вона пішла й принесла миску з водою, рушник, пляшечку з чимось і клапоть білої тканини, здається, з чоловічої сорочки. Вона змила кров і відкоркувала пляшечку.

— Зараз запече, — сказала міс Коррі. Таки запекло. Вона відірвала стяжку з того клаптя сорочки й перев’язала мені руку.

— Ніяк не хоче казати, чого вони завелися, — мовив Бун. — Але, мабуть, почав той, бо хоч він і менший за тебе, зате на рік старший. Не диво, що він витяг ножа…

— Він зовсім не старший, — сказав я. — Йому тільки десять.

— Мені він казав, що дванадцять, — заявив Бун.

Аж тут я зрозумів, що було лихе в Отісі.

— Дванадцять? — здивувалася міс Коррі. — Оцього понеділка йому минає п’ятнадцять років. — Вона подивилась на мене: — Ти хочеш…

— Тільки щоб його тут не було, — попросив я. — Я втомився і хочу спати.

— Викинь уже його собі з голови, — сказала вона. — Сьогодні вранці він поїде додому, дев’ятигодинним поїздом. Я пошлю Мінні з ним на станцію, щоб вона посадовила його у вагон і постояла, поки поїзд рушить.

— Атож, — додав Бун. — Він може навіть узяти мою валізку, щоб мав куди запакувати витонченість і культуру. На цілий тиждень привезла його до Мемфіса шукати в такому…

— Та годі тобі! — докірливо мовила міс Коррі.

— …будинку витонченості й культури. Може, він і знайшов їх. Може, він роками вештався по тих арканзаських вертепах, і йому не траплявся ніхто, рівний на зріст, аби ножа на нього підняти…

— Замовкни! Замовкни! — кричала міс Коррі.

— А певно, певно. Врешті ж Лусьєс повинен знати, де він опинився. Колись похвалиться своїм досвідом.

Потім вони загасили світло й вийшли, чи так мені видалося. Цим разом Бун запалив знову світло.

— Може, ти мені, таки скажеш, що у вас тут було? — озвався він.

— Та нічого, — відказав я.

Він дивився на мене, великий, голий до пояса, рука простягнена до вимикача, щоб загасити світло.

— Одинадцять років, — мовив він, — і вже має поріз від бійки в притоні. — Він подивився на мене. — Шкода, що я не знав тебе років тридцять тому. Якби ти навчив мене, коли я був одинадцятилітком, то, може, я б теж мав тепер якусь клепку в голові. На добраніч.

— На добраніч, — відповів я.

Він загасив світло. Потім я спав, і цим разом була коло мене міс Коррі, — вона стояла навколішки біля матраца, і я бачив обриси її обличчя, бачив місяць крізь її волосся. Вона плакала цим разом — здорова дівчина, занадто здорова, щоб уміти плакати вишукано; плакала вона тихо.