Крадії та інші твори

Залізничник — стрілочник, чи хто він там був, — мав і його під рукою; воно стояло в тому самому кутку, вагона, де були дошки, цвяхи, інструмент та корм коневі, і містило добрий шмат хліба з шинкою та дві пляшки, в одній кварта води, а в другій пінта віскі.

— Ось маєш, — промовив Сем. — Тут і сніданок.

— Ну й ну, — сказав Нед. — Як вас на ім’я, пане білий?

— Сем Колдуел, — відповів Сем.

— Сем Колдуел, — повторив Нед. — Так мені видається, що для цих кінських справ Сем Колдуел — куди краще ім’я, аніж яке інше, що тут можна б згадати. Ще трохи, і я б не від того, щоб заприязнитися з вами на постійно. Красно вам дякую.

— Прошу, прошу, — відказав Сем.

Ми побажали доброї ночі Семові, Недові й Чарлі (тобто всі, окрім Буна й Отіса) і рушили назад до будинку міс Реби. Вулиці були вже порожні й тихі; жалюгідні й знеможеш рештки тижня пішли Мемфісові на куций сон та спочинок перед лицем першого будневого ранку; ми безгучно проходили від одного порожнього освіту ліхтаря до другого попід темними вікнами й стінами, і лише в одному будинку цідилося ледь помітне тьмяне світло, що в ньому мій непомильний інстинкт розпусника відразу впізнав міс Ребиного конкурента; крізь завішене вікно міс Реби сочилося таке саме бліде світло, — навіть і тут шал мусив уже влягтись. І навіть Мінні пішла вже спати, чи додому, чи куди там вона дівається, закінчивши з міс Ребою їхню вечірню професійну відправу, — бо парадні двері відчинила нам сама міс Реба, міцно пропахла джином і, попри всю свою твердість, вроду й призвичаєність до того, потроху вже наче й з вигляду питуща. Сукню вона теж змінила. Та, що була на ній, ледве чи взагалі мала верхню частину; в ті часи дамам — жінкам — не заведено було підфарбовуватись на обличчі, отже, це я вперше побачив і підфарбовану жінку. Вона мала на собі ще більше діамантів, так само великих і жовтавих, як і перші два. Ні, п’ять. Але Мінні теж не пішла ще спати. Вона стояла на порозі кімнати міс Реби і виглядала не менше змученою.

— Все влаштували? — спитала міс Реба, замкнувши за нами двері.

— Так, — відповіла міс Коррі. — Чого ти не лягаєш? Мінні, примусь її лягти.

— Ви могли б мені те саме ще годину тому сказати, — промовила Мінні. — Але я б тільки просила, щоб мені хоч години дві ніхто цього не нагадував. Вас же не було тут отого разу, два роки тому.

— Ходімо спати, — сказала міс Коррі. — Коли ми в середу повернемося з Посема…

— Пошем, щоб він запався! — поправила її міс Реба.

— Ну, хай так, — погодилась міс Коррі. — Отже, в середу Мінні знайде, де він, і ми підемо й зловимо його.

— Авжеж, — сказала міс Реба. — І там його й поховаємо в тій канаві, з його лопатою, кайлом та всім, якщо мені стане розуму. Вип’єш? — запитала вона Буна. — Мінні член якоїсь там християнської громади, чи республіканка, чи чортзна що таке, і не хоче пити.

— Таж мусить хтось тут і не пити, — пояснила Мінні. — Для цього зовсім не треба бути республіканкою. Треба тільки вкрай стомитись і хотіти спати.

— Цього ми всі хочемо, — сказала міс Коррі. — Поїзд відходить о четвертій, а вже друга година. Ходім-бо.

— То йдіть собі лягайте, — не втрималася міс Реба. — Якого біса стовбичите?

І ми пішли нагору. А потім я й Отіс пішли ще вище, — він попереду, — на антресолі, де нічого не було, самих кілька валізок і скринь та на підлозі постелені матраци. Отіс мав нічну сорочку (на ній ще видніли складки, такою, мабуть, міс Коррі й купила її в крамниці), але уклався в постіль, як і я — лише скинув штани та черевики, погасив світло й ліг. Тут було одне віконце, в яке заглядав місяць, і невдовзі я вже міг розрізнити окремі речі в його світлі. Щось лихе було в ньому, в Отісі; утомлений, ще підіймаючись сходами, я думав, що засну раніше, ніж устигну вкластись. Але ось тепер я відчував, як він лежить поряд мене і не просто не спить, а так, наче він зроду в житті не спав і наче спання йому й невтямки. І раптом я відчув, що й зі мною щось лихе робиться. То було так, наче я ще не знав, що воно таке, — знав тільки, що воно лихе і що за хвилину я дізнаюся про нього і його зненавиджу. І раптом мені захотілося зовсім тут не бути, я не хотів бути в Мемфісі, ані навіть чути про нього, — я хотів бути вдома.

Отіс ізнову сказав: «А хай тобі трясця!»