Крадії та інші твори

Другий розділ книги — пристрасний монолог Квентіна, другого з дітей Компсонів, студента, який напружено шукає причин, що зруйнували сім'ю, позбавили його грунту. Він не може знайти їх, не може витримати загибелі свого роду, а тому кінчає життя самогубством.

І лише молодший син — Джесон, від імені якого ведеться розповідь у третьому розділі, зміг вижити і якось влаштувати своє життя, але саме завдяки своїй бездушності, пожадливості, аморальності.

Останній розділ «від автора» подає логічний виклад тієї самої історії. Всі носії людяності, любові, жалю, співчуття зазнають краху. Втрачає зв'язок з родиною, — фактично, стає повією, — улюблениця сім’ї Кедді. На той самий шлях згодом стає її дочка, яку доводить до відчаю жадібність і злостивість її дядька й опікуна Джесона. Вмирає батько Кедді — адвокат, скептик і п'яниця старий Компсон. Зовсім безпорадною стає мати, нещасна жінка, що тільки й думає про свої хвороби. Неспроможний знести всього жаху загибелі, деградації, розорення сім'ї, кінчає життя самогубством найвразливіший з дітей — Квентін.

І тільки негритянка Ділсі — старенька няня, що прожила все життя у Компсонів, вигляділа всіх їхніх дітей, замінюючи їм матір, тільки вона зуміла пронести крізь усі знегоди свою незмінну, невикорінну, одвічну доброту. Ділсі, за визнанням письменника, — найулюбленіший його образ. Це її устами в кінці роману він осуджує своїх героїв за те, що вони зрадили один одного.

Роман «Галас і шал» більш ніж наполовину складається з розірваних, алогічних, хаотичних внутрішніх монологів. Цей роман, в якому повністю порушено хронологічний принцип, із захватом прийняла модерністська критика, що побачила в ньому передусім технічне новаторство. Об'єктивна демократична критика Америки також високо оцінила цей твір, але вже за те, що в ньому через деградацію родини Компсонів показано загибель старого патріархального Півдня.

До цієї ж теми Фолкнер знов повертається у романі «Авесаломе! Авесаломе!» (1936), бо причини, що призвели до зубожіння й виродження давніх південних родів, дуже хвилюють письменника. І на «розшуки» він посилає вже відомого читачеві Квентіна Компсона. Відтворюючи з розповідей друзів, родичів, знайомих історію Томаса Сатпена, типового представника Півдня, якому приватна ініціатива, сила, кмітливість і жорстокість допомогли нажити багатство, Квентін доходить висновку, що поступове виродження родини Сатпена викликане його зневагою до негритянської крові. Занепад Півдня — це кара за його «гріховність», за те, що Південь, де, згідно з легендами плантаторів, білі й чорні жили колись як брати, відштовхнув одного з своїх синів — чорного. За це Південь і має підкоритись Півночі.

Перемога Півночі в Громадянській війні принесла не тільки умовне визволення негрів з рабства, вона означала також перемогу капіталізму над старим патріархальним укладом маленьких південних містечок, перемогу бездушних капіталістичних грошових відносин над милими серцю плантаторів залишками старосвітської безпосередності в людських стосунках. Північ була повна утопічних надій на буржуазний демократизм, що нібито відкривав небувалі до того можливості для кожного, хто мав енергію, настирливість і кмітливість. «Аристократичний» Південь натомість тужив за своїм минулим з усталеним укладом, з давніми традиціями плантаторських родин.

Південь США внаслідок своєрідності соціальних та расових стосунків цього краю (значний відсоток населення Півдня — негри, колишні раби) давно вже здобувся на власну літературну традицію, багато чим відмінну від специфіки літератури Північного Сходу і Заходу США. Як це не дивно, найбільше ця традиція розквітла в XX ст., в добу, здавалося б, остаточної уніфікації провінції під рівень центрів, і знайшла своє вираження у творчості таких видатних майстрів слова, як Томас Вулф, Ерскін Колдуел, Теннесі Вільямс, Карсон Маккалерс, Вільям Стайрон, Роберт Пен Уорен, Катарін Портер та інші.

Вільям Фолкнер був найталановитіший представник так званої «південної школи» в американській літературі. Якщо в творах 20—30-х років він звертається до першопричин занепаду Півдня, то в 40—50-і роки його увага переноситься, в основному, на ті норми, які встановлюються на Півдні під впливом Півночі. Головну увагу письменника зосереджено на критиці капіталізму.

Символом капіталізму став для Фолкнера сноупсизм, а носієм цього символу — Флем Сноупс, образ, що за своєю виразністю і силою звинувачення дорівнює бальзаківським, діккенсівським, щедрінським образам. Вперше з'явившись в оповіданні «Палії», вперті, жорстокі Сноупси міцно «оселяються» в трьох романах письменника «Сільце» (1940), «Місто» (1957), «Особняк» (1959).