Читаем Крадії та інші твори полностью

І вони погнали, але тільки на довжину одного корпуса вирвалися вперед, бо відразу ж Вихор покірно підтягся на рівень коліна Маквіллі — сила, ритм, усе, що хочеш, було в його бігові, одне тільки до нього не дійшло, що це перегони. Але все-таки, як щиро мовити, тоді вперше, відколи я брав участь у цьому змаганні, був його чинником, воно скидалося на перегони: обоє коней бігли, ніби спряжені, тільки один трохи попереду; так ми вийшли на протилежну пряму першого кругу, наші взаємні позиції в русі вперед змінювались і зміщувалися з якоюсь мало не сонною млявістю. Акрон вибивався наперед, аж починало здаватись, що він і справді може відірватися від нас, — тоді Вихор помічав своє відставання і надолужував його. Аж на щось несерйозне це іноді скидалося — я чув голоси декого з-поза поруччя, тих, котрі ще не знали Вихра, що він, мовляв, просто не хоче лишатись так далеко самотою. Обігнули ми останній поворот і вийшли на зворотну пряму першого кругу, і тут, слово честі, Вихор почав шукати очима Неда; слово честі, він навіть заіржав, — ніколи я ще такого не чув, щоб кінь іржав на бігу. Я навіть не знав, що вони таке можуть робити.

Я втяв його скільки стало сили. Він шарпнувся вперед, задрижав, скочив знову; ми вже подарували Маквіллі відстань у два корпуси, тож я втяв його ще раз; ми ввійшли в другий круг, відстаючи на два корпуси, і я мусив тепер вдатись до обшмугляного прута, аж поки Акрон замість Неда посів Вихрову увагу, і він знов надолужив відставання, вийшовши на рівень коліна Маквіллі, цілком покірний, але ані на дюйм далі — цей чудово обладнаний і організований механізм, м’язи якого ніколи не сповіщав мозок, чи то пак мозок якого ніколи не сповіщали його аванпости спостережень і досвіду, що єдина мета і сенс усіх цих шалених зусиль — дістатися кудись першим. Тепер Маквіллі шмагав, тож мені не було потреби, — він не міг ані залишити Вихра позаду, ані відстати від нього; ми пройшли протилежну пряму, тоді знов останній поворот, я все ще на Вихрові, а Вихор усе ще поміж двох поруччів, отож мені лишилось тільки виконати останні Недові вказівки: підтягти коня, вповільнити його біг, подарувати Маквіллі ще раз відстань у цілий корпус, щоб ніщо не застувало Вихрові треку, фінішу й далі поза ним. Він, Вихор, перший побачив Неда. Перше, що я відчув — це карколомний стрибок, порив, немовби він, Вихор, розтяв якусь невидиму перепону чи з прив'язу зірвався. Тоді і я помітив Неда, ярдів за сорок поза фінішем, — маленького, мізерного й самітного на порожньому треку; блискавкою проминули ми Акрона й занесену руку Маквіллі, тоді на мить побачив я викривлене обличчя Маквіллі, і це все — понад нами блиснула лінія фінішу.

— Ходи, синку, — сказав Нед. — Воно тут, у мене.

Він, Вихор, тільки що не скинув мене, зупиняючись і повертаючись на трекові (Акрон був десь тут-таки, за нами, і, здається, теж пробував зупинитись), і так шалено рвонувся до Неда, закусивши вудила й геть ні на що не вважаючи, що зупинився, аж коли занурив ніздрі Недові в долоню, а я сидів коневі мало не на вухах і хапався за що не попало, пораненою рукою, як і здоровою.

— Ми виграли! — сказав я, — ні, скрикнув. — Ми виграли! Ми його побили!

— Еге ж, почасти ми це зробили, — мовив Нед. — Надійся на свою зірку, може, з тебе вже вистачить.

Це ж бо були мої перші перегони, які я до того ж і виграв. Тобто справдешні перегони, на яких були глядачі, дорослі люди, більше їх, ніж я будь-коли за раз бачив, вони дивились, як я вигравав, і (бодай дехто з них) закладалися грішми, що я виграю. Отож не мав я часу приглядатись до його обличчя, прислухатись до його голосу чи слів (чи що він там каже), бо вони, люди, вже перебиралися через поруччя, на самий трек, і підходили до нас, ціле збурене юрмовище пропітнілих капелюхів, сорочок без краваток І облич з ротами, розчахненими від крику.

— Тепер держися, — сказав Нед, але й це мені ще було невтямки, — тільки обличчя й голоси, наче море:

— Оце ти гнав його, хлопче! Оце так дав!

Одначе ми не зупинились, Нед вів Вихра, все приказуючи:

— Пропустіть нас, панове білі, пропустіть, панове білі, — аж поки дали нам дорогу пройти, але юрба не відступалась, а немов хвиля котилася разом з нами до воріт на внутрішнє поле, де чекали судді, і Нед сказав знову: — Тепер держися, — а далі вже нічого не пам’ятаю, — тільки Нед застиг на місці, тримаючи коня за вудило, а я дивлюсь повз вуха Вихрові на дідуся, що стоїть і спирається злегка на тростину (ту саму, яка з золотою бульбашкою), і на двох інших позад нього, що їх я дуже давно колись десь був знав.

— Хазяїн… — промимрив я.

— Що в тебе з рукою? — спитав він.

— Так, сер, — відповів я. — Хазяїн…

— Ти маєш клопіт, — сказав він. — Я теж. — Голос був зовсім лагідний, зовсім холодний. Ні, він був ніякий. — Зачекаємо, поки повернемось додому, — сказав він. І тоді зник. А ті двоє позад нього — то, як виявилося, Сем і Мінні, що дивилась на мене довго-довго, лице її спокійне, понуре й невтішне, коли це я відчув, що Нед смикає мене за ногу.

— Де той кисет, що я дав тобі на схов учора? — запитав він. — Не загубив?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы