Крадії та інші твори

А про те, що скоїлося (і що, власне, коїлося й далі), дізнавсь я з других рук: найперше мені Лайк розповів, що він бачив перед тим, як Нед послав його до мене, а потім інші — аж поки Нед надійшов. Гамір стояв, крики «проти» й «за» (о так, навіть після того, як він програв у двох гонах, — чи то забігах, чи як там — минулої зими, і програв перший забіг учора, знайшлися люди, котрі ставили на Вихра. Бо я був ще малий, мені було тільки одинадцять років, і не знав, що нема такого коня, який сам добився до фінішного стовпа, — звісно, коли він ще стояв там на власних ногах, — щоб не знайшовся хтось охочий поставити на нього), часом доходило мало не до бійки, з огляду на складність ситуації, а Нед був в осередді того всього, чемний і спокійний, але затятий і непоступливий, і відбивав усі напади:

— Це не гони. Для гонів треба бодай двоє коней, а одного з цих двох навіть і на треку не було.

На що Нед відповідав:

— Ні, добродію. Правила нічого не згадують про кількість коней. Там говориться щоразу тільки про одного коня: якщо він не зробив порушень, не припиняв бігу, і жокей не злетів з нього, і він перший перетяв лінію фінішу, то він виграв.

Потім інший голос:

— Отже, ти сам довів, що виграв той чорний: він не зробив порушень, тільки ото виломив двадцять футів огорожі, і не зупинявся в бігу, — я-бо сам бачив, як із сотню чоловік вчасно відсахнулися йому з дороги, — ну, а то вже ти й сам бачиш, що лінію фінішу він перетяв на добрих два корпуси попереду гнідого.

На що Нед:

— Ні, добродію. Оця лінія фінішу проходить поперек треку від огорожі до огорожі. Вона не тягнеться аж ген до Міссісіпі. Бо коли б так, то від самого ранку вже хтозна-скільки коней перетяли її, а ми про них і не чули. Ні, добродію. Дуже шкода, що ця огорожа виявилась така тендітна, але ми були занадто заклопотані бігом свого коня, щоб мати час зупинятись і ждати, поки той другий повернеться.

Тут раптом з’явилося троє новоприбульців на сцені, чи принаймні в розповіді про цю сцену; не троє незнайомців, бо одного з них, полковника Лінскомба, всі вони, бувши його сусідами, добре знали. Очевидно, під новоприбульцями тут більше розумілося двох інших, тобто гостей полковникових, городян також, чи то схожих на городян, такого ж віку, що й полковник Лінскомб, з вигляду людей заможних, теж у куртках і з краватками. І один із них, здається, взяв справу до своїх рук, бо ввійшов у юрбу, що галасувала круг Неда й засмиканих суддів, і промовив:

— Панове, дозвольте мені запропонувати вам вихід. Цей чоловік, — він мав на увазі Неда, — слушно каже, що його кінь біг згідно з правилами і перший перетяв лінію фінішу. Але ж ми всі бачили, що другий кінь біг швидше і вів перед на фініші. Власниками коней є ці два добродії, що стоять позад мене: полковник Лінскомб, ваш сусіда, і містер Ван-Тоск із Мемфіса, зрештою, теж ваш сусіда, як ви переконаєтесь, краще з ним запізнавшись. Вони обоє погодилися, і ваші судді, певне, теж на те пристануть, щоб цей забіг, який тільки-но відбувся, відкласти, як то кажуть банкіри, «на акумуляцію». Ви всі мали справу з банкірами, добровільно, а чи з примусу, — тут, як переповідали, промовець навіть зупинивсь на хвильку, аби слухачі могли зареготати, що й сталося, — і ви знаєте, що нема такої речі в світі, якої банкіри могли б назвати…

— І яка не давала б їм зиску, — докинув чийсь голос, так само нагороджений реготом, в якому взяв участь і власник голосу.

— Акумуляція цим разом означає відкладення. Тобто забіг не скасовується і не перекреслюється, його просто відкладено на певний час. Заклади залишаються, як і були, ніхто не виграв і ніхто не програв, ви можете їх збільшити, можете поставити й на другого коня для гарантії, одне слово, можете робити що завгодно. Ставки на останній забіг залишаються дійсні, і власники коней додають ще по п’ятдесят доларів на кожного коня на останній забіг, і хто там переможе, той буде й тут переможцем. Хто виграє наступний забіг, той виграє всі перегони. Що ви на це скажете?

Це все я — власне, ми обоє з Лайком — почули пізніше. А тим часом ми ще не знали нічого і просто чекали, щоб Нед, чи хтось інший, прийшов або ж послав по нас. Вихра було вже почищено й покрито чапраком, і Лайк проводив його туди-сюди, не даючи йому застоюватись, а я сидів під деревом, знявши з руки «верхову» шкарпетку, щоб просушити перев’язку. Здавалося, цілі години збігали, ціла вічність, а тоді в наступну мить — часу ніби й зовсім не ставало, він увесь так збігався і плющився.