Крадії та інші твори

— Замовч! — скрикнув я. Рука повернула мене — переді мною була стіна.

— Витри лице, — сказав містер Полімес.

Він простяг мені барвистого носовичка, але я не взяв його — мій перев’яз витре незгірше. А ні, то «верхова» шкарпетка, їй мої плачі не первина. Хтозна? Коли вона буде доволі довго зі мною, то, може, й кінські перегони допоможе виграти? Сльози вже не застували мені очей: ми якраз були у вестибюлі. Я хотів обернутись, але він мене стримав.

— Зачекай хвилинку, — сказав він. — Якщо ти все ще не хочеш нікого бачити.

Сходами спускалися міс Реба й Евербі, несучи свої валізи; Мінні не було з ними. Водій-помічник шерифа чекав на них. Він узяв валізи, й вони пішли далі, на нас навіть не глянувши. Міс Реба, з лютим обличчям і піднесеною головою, твердо йшла попереду, і якби той підшериф не осторонився досить прудко, переступила б через нього, через ті валізи й через усе. Вони вийшли.

— Я куплю тобі квиток додому, — сказав містер Полімес. — Сядеш на цей поїзд. — Я не відповів йому: «Замовч». — Вистачить з тебе всіх цих людей, я побуду з тобою і скажу кондукторові…

— Я почекаю Неда, — відповів я. — Без нього я не можу йти. Якби ви вчора нам не зіпсували все, ми б уже давно виїхали.

— Хто це такий — Нед? — спитав він. Я пояснив. — Отже, ви попри все хочете виставити коня на перегони? Ви самі з Недом? — Я відповів йому. — А де зараз Нед? — Я відповів. — Ходи сюди. Вийдемо бічними дверима.

Нед стояв біля голови мула, а ми опинилися ззаду автомобіля. Мінні таки не було з ними. Може, вона вчора поїхала до Мемфіса разом із Семом та Отісом; може, доскочивши Отіса знову, вона вже не хотіла випускати його з рук, поки не дістане назад свого зуба? Бо я б так і зробив.

— То містер Полімес і тебе врешті запопав? — озвався Нед. — Але в чому річ? Нема наручнів твого розміру?

— Замовч! — крикнув я.

— Коли ти збираєшся одвезти його додому, синку? — спитав містер Полімес у Неда.

— Мабуть, сьогодні ввечері, — відповів Нед. Він не був зараз дядечком Ремусом, ані якимось спритником чи дотепником. — Тільки-но збудуся гонів, і зараз же коло цього заходжусь.

— Грошей тобі вистачить?

— Так, сер, — відповів Нед. — Дуже дякую. Після цих гонів у нас усе буде добре.

Він закріпив гальмо на колесі, і ми сіли в бідку. Містер Полімес зупинився, поклавши руку на підпірку. Він сказав:

— Отже, ви справді думаєте сьогодні змагатися з тим Лінскомбовим конем?

— Ми думаємо сьогодні його побити, — відказав Нед.

— Ти цього сподіваєшся, — сказав містер Полімес.

— Я цього певен, — відказав Нед.

— І наскільки ти певен? — запитав містер Полімес.

— Я хотів би мати власних сто доларів, аби на всі закластися, — відказав Нед.

Вони подивились один на одного — і так цілу хвилину. Тоді містер Полімес пустив підпірку, витяг із кишені приношеного гаманця з защіпкою — коли я його побачив, мені здалося, що в моїх очах двоїться, бо цей гаманець був достоту, як Недів, такий самий потертий і приношений і, либонь, довший за мою «верхову» шкарпетку, тож-бо годі було й розібрати, хто кому платить і за що, — розкрив його, дістав два банкноти по одному долару, защіпнув гаманця і простяг гроші Недові.

— Постав їх за мене, — сказав він. — Якщо виграєш, половина виграшу твоя.

Нед узяв банкноти.

— Я поставлю за вас, — відказав він. — І дуже дякую. Сьогодні ввечері я зможу повернути вам половину виграшу — то буде вдвічі-втричі більше грошей.

Ми рушили з місця — тобто Нед завернув бідку — і поїхали. Повз автомобіль ми навіть не проїжджали.

— Ти знов плакав, — сказав Нед. — Жокей, у перегонах бере участь, а ще не відучився плакати.

— Замовч! — крикнув я.

Він уже знову завертав, ми переїхали через колії, тоді подалися, так би мовити, протилежним боком Майдану, — якби Пошем був настільки великий, щоб мати свій Майдан, — і зупинились перед якоюсь крамничкою.

— Потримай віжки, — сказав Нед, скочив на землю й пішов до крамнички.

Недовго він і був там, вийшов з паперовою торбинкою в руці, сів у бідку, взяв віжки, й ми поїхали вже додому — тобто до дядька Пошема. Вільною рукою Нед видобув із більшої торбинки меншу, в якій були м’ятні цукерки.

— Бери. Я купив і трохи бананів, — як одведемо Вихра знов на те приватне пасовисько над струмком, сядемо та наїмося, і, може, я хоч трохи передрімаю, поки ще не зовсім забув, як воно робиться. Ти тільки покинь журитися за ту дівку, коли вже сказав Бунові, що там мав сказати. Якщо бабі дати хльору, то це їй не шкодить, вона не боїться лупня, як мужик. Воно їй наче байдуже, ото тільки як ти одвернешся, вона хапає праску чи кухонного ножа. Тож лупнем бабу не страхай, що їй там синець під оком чи роздерта губа! Це для неї пусте. А все чому? Тому що синець під оком чи роздерта губа — то найкращий для неї доказ, що вона мужикові до мислі.