Читаем Крадії та інші твори полностью

— Скажи йому, — озвався дядько Пошем. — Він витримав усе, куди ви, дорослі, затягували його, відколи сюди привезли, — то невже він і решти не витримає, поки ви якось тут виборсаєтесь та заберете його додому? Хіба він сам цього не бачив — ось тут, у дворі, і в домі в мене, і на моєму пасовиську, а ще ж потім і в місті щось міг бачити, як той хабáль ліз до дівчини, і як вона від нього відмагалася, і тільки цей одинадцятиліток і боронив її? Що вона, не могла сподіватися помочі ні від Буна Хогенбека, ні від закону, ні від інших дорослих білих, а тільки від цього хлопця? Скажи йому.

Щось у мене всередині вже волало: «Ні. Ні. Не питай. Облиш це. Облиш». Але я таки запитав:

— А що Бун зробив?

Нед жував над мискою і кліпав почервонілими очима, наче в них було повно піску.

— Налупцював того законника. Буча. Мало не вибив з нього духу. Його випустили раніше, ніж мене з Вихром. Він навіть не зупинився. Пішов просто до тої дівчини…

— Це була міс Реба, — похопився я. — Міс Реба.

— Ні, — заявив Нед. — Та друга, здорова. Не знаю, як її на ім’я… Налупцював її, обернувся…

— Він ударив її? — скрикнув я. — Ударив Евер… міс Коррі?

— Це її так звуть? Еге ж… Обернувся й пішов просто до того законника, де він там був, його теж налупцював, з пістолетом і всім, аж поки спромоглися його відтягти…

— Бун ударив її, — повторював я. — Він ударив її.

— Еге ж. Якби не вона, мене з Вихром і не випустили б. Буч переконався, що ніяк до неї не добереться, а коли побачив, що я, і ти, і Бун не зважимося вернутись додому, поки не виграємо сьогодні перегонів, і що той виграш залежить від Вихра, — взяв та й замкнув коня. Оце ж і сталося. Тільки й того. Дядько Пошем казав тобі, що він ще в понеділок бачив, куди все хилиться, та й я б мусив теж помітити, якби не заморочився так з Вихром, або, може, якби краще знав того Буча…

— Я не вірю, — сказав я.

— Але це так, — мовив Нед. — Оце ж бо й сталося. Це просто лиха пригода, така, що годі й передбачити. Отак ненароком він побачив її в понеділок і розважив собі, що тої зірки й пістолета йому вистачить, як, либонь, йому тут завше вистачало. А воно цим разом вийшло дзуськи, тож він мусив зметикувати щось інше, і, звісно, нагледів Вихра, що від нього залежав виграш на перегонах, щоб ми могли дістати назад хазяїнів автомобіль і, може, вернутись додому…

— Ні! — скрикнув я. — Ні! То не вона! Її навіть тут не було! Вона вчора ввечері поїхала з Семом до Мемфіса. Вони просто тобі не сказали. То був хтось інший. То була та друга!

— Але ж ні, — мовив Нед. — То була вона. Ти ж бачив, що тут діялося в понеділок.

О так, — і дорогою до міста в бричці того дня, і в лікаря, і в готелі ввечері, аж поки міс Реба нагнала йому страху, і він забрався звідти, як ми — принаймні я — гадали, назавжди. Тільки що міс Реба теж була жінка, не більше.

Я сказав:

— Чому ніхто не допоміг їй? Отой чоловік… Отой самий, що забрав тебе з Вихром, що сказав Семові й Бучеві, хай виробляють, що собі хочуть у Мемфісі, Нешвілі чи Гардвіку, але тут, у Пошемі… — Я кричав, мало не плакав. — Я не вірю цьому!

— Але так є, — мовив Нед. — Це вона викупила Вихра, щоб він міг бігти сьогодні на перегонах. За нас із Буном та інших я не кажу, ми Буча й геть не обходили, хіба що Бун, аби до ранку йому не заважав. Йому треба було тільки Вихра, а мене, Буна й решту він мусив доточити, щоб переконати містера Полімеса. Бо його Буч теж облигав, на своє використовував, аж поки щось там сталося вранці. Чи то Буч доскочив свого, а тоді сказав, що це все помилка, що це не той кінь, чи то містер Полімес сам склав одне до одного й відчув, що воно щось не теє, і повиганяв усіх, але не встиг і дух перевести, як Бун пішов і налупцював цю дівчину, а потім завернув одразу до Буча, спробував голіруч йому голову розтовкти, з його пістолетом і всім, і містер Полімес відчув, що воно таки добре не теє. І містер Полімес, — може, він і на зріст не вдався, і віком не молодий, але він людина, я тобі скажу. Розповідали мені, що торік його жінку, як то кажуть, родимець побив, і тепер вона не може ані рукою ворухнути, а всі їхні діти одружені і пороз’їздилися, то він сам і вмиває її, і годує, вносить і виносить, вдень і вночі, варить їсти й узагалі все в хаті порає, хіба що якась сусідка зайде помогти. Але як глянеш на нього, який він на службі, — нізащо такого б і не подумав. Він увійшов туди, — я сам не бачив, це мені розповідали: двоє-троє тримають Буна, а ще один спиняє Буча, щоб не кинувся на нього з пістолетом, поки той безборонний, — підступив до Буча, вирвав пістолет з руки, хап його за ту зірку, шарпнув її, і здер половину сорочки разом з нею, і подзвонив до Гардвіка, щоб прислали автомобіль їх усіх забрати до в’язниці, жінок теж. Коли жінки в таке вплутані, то це називається блудяжництво.

— Бродяжництво, — поправив дядько Пошем.

— Отож я й кажу, — і не моргнув Нед. — Називайте собі як хочете, а я називаю це в’язницею.

— Я не вірю, — вкотре мовив я. — Вона це покинула.

— То треба їй подякувати, що почала знову, — сказав Нед. — Бо інакше і я, і ти, і Вихор…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы