Крадії та інші твори

— Яку ти маєш роботу вдома? — запитав дядько Пошем.

— Я працюю по суботах, — відповів я.

— Тоді ти збираєш собі потроху грошей. А що ти думаєш купити за них?

І раптом я заговорив, почав розповідати йому про гончаків, що я хотів би стати мисливцем на лиса, як от кузен Зек, і що кузен Зек сказав, що найкраще навчитись полювати — це коли із зграєю гончаків на кролика, і що тато у візничому дворі платить мені щосуботи по десять центів і що тато докладе стільки ж, коли я заощаджу на першу пару псів, аби завести свою зграю, яка коштуватиме дванадцять доларів, а я вже маю вісім доларів і десять центів, — і знову ж таки раптом я зайшовся плачем і захлипав. Я був утомлений, — не тим, що проїхав верхи в мильових перегонах (одного разу верхи я проїхав довшу відстань, хоч і не на справжніх перегонах), а може, тим, що я встав ізрання і гасав туди-сюди по полях, не обідавши, тільки кусником кукурудзяного хліба підживившись. Може, це й уся причина: я був просто голодний. Та хоч би там як, але я сидів і ревів, немов мале дитя, гірше за Александра й навіть за Морі, припавши дядьку Пошемові до сорочки, а він підтримував мене одною рукою, а другою взяв у мене віжки, нічого не кажучи, і аж насамкінець мовив:

— Ну, можеш перестати. Ми майже вдома. А тобі ще треба вмити лице в ночвах, перше ніж у хату ввійдемо. Ти ж не хочеш, аби жінота таким тебе побачила.

Я так і зробив. Тобто спочатку ми розпрягли мула й напоїли, повісили упряж, витерли мула, поставили в стійло, нагодували, вкотили бідку під дашок, і аж тоді я розмазав бруд по обличчю водою з ночов, витерся (про людське око) «верховою» шкарпеткою, і ми ввійшли в дім. Вечеря стояла вже готова, хоч тільки минала п’ята година — звичайна пора, коли на селі вечеряють. Ми сіли за стіл — дядько Пошем, його дочка і я, адже Лайк ще не повернувся з міста, і дядько Пошем спитав:

— Ви промовляєте у себе вдома молитву подяки?

І я відповів:

— Так, добродію.

І він сказав:

— Схиліть голови!

І ми так і зробили, і він проказав молитву, — коротко й чемно, але з гідністю, без усякого приниження і плазування, як от одна порядна й розумна людина звертається до іншої; він сповіщав небу, що ми збираємось їсти, і дякував йому за цю ласку, але водночас нагадував, що воно дістало певну поміч, бо якби хтось на ім’я Гуд чи Бригінс (отже, таке було прізвище Лайка та його матері) не трудився в поті чола, то ця дяка принесла б тільки порожні миски; потім він сказав: «Амінь», розгорнув серветку й крайчик її застромив собі за комір точнісінько, як це дідусь робив, і ми почали їсти. Вечеря складалася з холодної городини в полумисках, яку на селі їдять гарячою годині об одинадцятій дня, — а також із гарячих коржів, консервів у трьох різновидах та сколотин. А сонце іще ж не зайшло, попереду був довгий присмерк, і потім довгий вечір, і довга ніч, а я не знав навіть, де спатиму й на чому; дядько Пошем сидів і длубав у зубах золотою зубочисткою, достоту такою, як дідусева, і читав мої думки, наче їх чарівний ліхтарем освітлювало:

— Ти любиш рибалити?

Направду-то я не любив: я ніяк не міг навчитись — або ж просто не хотів навчитись — так довго сидіти непорушно. А проте я відповів:

— Так, добродію.

— Ну то ходім. Тим часом і Лайк повернеться. — На двох цвяшках на стіні задньої веранди висіло три очеретяні вудлища з волосінню, поплавцями, грузилами, гачками й з усім іншим. Дядько Пошем зняв два вудлища. — Ходімо, — сказав він. У коморі стояло бляшане відерце, в покришці якого гвіздком були попробивані дірочки. — Тут Лайк цвіркунів держить, — сказав. він. — Я сам на черпаків ловлю. — Вони ворушилися в неглибокій дерев’яній мисці з землею. Він — ні, це я — сказав:

— Дозвольте мені.

Я взяв у нього поламану виделку й почав витягувати з землі довгих звивчастих черваків і перекладати до бляшанки.

— Ходімо, — сказав він, закинув вудлище на плече, й ми пішли — за стайнею круто звернули в долину до недалекої річки; бита стежка слалася поміж кущів ведмежини, а далі росли верби й нарешті була річка, — вода лагідно вбирала в себе присмеркове світло і так само лагідно віддавала його; знайшлася тут навіть колода над водою, щоб сидіти.

— Оце тут моя дочка рибу ловить, — сказав він. — Ми називаємо це місце Меріна яма. Можеш тут улаштуватись. Я піду нижче по течії. — І він зник.