Крадії та інші твори

Смеркало тепер швидко, невдовзі мала залягти ніч. Я сидів на колоді, посеред лагідного комариного гулу. Це було б не дуже важко — мені треба б тільки нагадати собі в слушний момент: «Я не думатиму». Незабаром мені спало на гадку закинути гачок у воду, тоді я зможу переконатися, за який час поплавець розчиниться в темряві, коли вже зовсім споночіє. Потім я навіть подумав, чи не почепити на гачок одного з Лайкових цвіркунів, але їх же нелегко ловити, і Лайк живе над річкою, має більше часу рибалити і більше тих цвіркунів потребує. Отож я просто подумав: «Я не думатиму»; тепер, на воді, поплавець ще виразніше виднів — мабуть, темрява поглине його останнього, оскільки передостанньою зникне вода. Дядька Пошема я не бачив, і не чув зовсім, і не знав, чи далеко відійшов він уздовж берега, тож тепер був саме час, нагода повестись, як мале дитя, тільки який пожиток з того, навіщо дурно витрачатись, коли ніхто про те не знатиме й не виявить тобі співчуття, — якщо взагалі тобі потрібне співчуття або навіть кортить опинитися вдома, бо ж те, чого ти насправді потребуєш, це всього-но власне м’яке ліжко, де б ти міг знов поспати для різноманітності, просто лягти і поспати. Озвалися дремлюги, десь за річкою загукала сова — здорова, судячи з голосу; може, там є великі ліси, і якщо Лайкові (чи то вони дядькові Пошемові?) гончаки так добре вполювали Отіса вчора ввечері, то, певно, не згірше вони впоралися б і з кроликами, єнотами чи опосумами. Отож я й запитав Лайка. Тепер уже було зовсім темно. Він стиха озвався десь іззаду, — я й не чув, коли він надійшов.

— Що, не клює?

— З мене рибалка абиякий, — сказав я. — Як ті твої гончаки вистежують дичину?

— Добре, — відказав він і покликав, навіть не підвищивши голосу: — Тату.

Біла сорочка дядька Пошема так само збирала на собі світло, коли він підходив до нас. Лайк узяв обидва вудлища, й ми рушили назад, на стежці привітали нас пси, ми підійшли до хати і вступили в освіт лампи, і там на Лайка чекала накрита серветкою миска з вечерею.

— Сідай, — сказав дядько Пошем. — Можеш їсти й розповідати.

Лайк сів.

— Вони досі там.

— До Гардвіка їх ще не відвезли? — спитав дядько Пошем і пояснив мені: — В Посемі нема своєї тюрми. Як кого беруть, то замикають у дровітні за школою, а тоді відвозять до Гардвіцької тюрми. Себто чоловіків. Жінок досі у нас не арештовували.

— Ні, тату, — сказав Лайк. — Леді все так само в готелі, їх тільки стережуть за дверима. У дровітні лише містер Хогенбек. Містер Колдуел поїхав назад до Мемфіса тридцять першим. Того хлопця він узяв із собою.

— Отіса? — запитав я. — А зуба в нього відібрали?

— Про це я не чув, — відповів Лайк, не перестаючи їсти, і коротко глянув на мене. — З конем теж усе гаразд. Я його бачив, він у стайні при готелі. Містер Колдуел перед від’їздом сплатив заставу за містера Маккасліна, щоб він міг доглядати коня. — Лайк їв далі. — Поїзд на Джефферсон відходить о дев’ятій сорок. Ми ще встигнемо, як не забаримось.

Дядько Пошем дістав з кишені великого срібного годинника і подививсь на нього.

— Ми ще встигнемо — знову сказав Лайк.

— Я не можу, — сказав я. — Мені треба діждатись.

Дядько Пошем сховав годинника, підвівсь і покликав неголосно:

— Мері.

Вона була в світлиці, і я не почув ні слова. За хвильку вона підійшла до дверей:

— Я вже все зробила. — Тоді звернулася до Лайка: — Тобі я постелила в сінях. — І до мене: — Ти ляжеш на Лайковому ліжку, як і вчора.

— Навіщо я маю там лягати? — заперечив я. — Мені добре буде й з дядьком Пошемом. То мені не вадить. — Вони подивились на мене мовчки й усі з однаковим виразом. — Я спав із хазяїном не раз, і нічого, — сказав я. — Він теж хропе. То мені не вадить.

— З хазяїном? — не зрозумів дядько Пошем.

— Це ми так мого дідуся називаємо, — пояснив я. — Він теж хропе. Але мені то не вадить.

— Хай і так, — мовив дядько Пошем.

Ми пішли до його кімнати. На порцеляновому абажурі його лампи було намальовано квіти, а в одному кутку на позолоченому мольберті стояла велика картина в позолоченій рамі: портрет жінки, не дуже старої, тільки в старомодному вбранні. Ліжко було заслане яскравим укривалом з різнокольорових клаптів матерії, як і в Лайковій кімнаті; в каміні — навіть тепер, серед травня — жарів огонь. Був тут ще стілець і крісло-гойдалка, але я не сідав. Я просто стояв і чекав. Тоді дядько Пошем увійшов знову. На ньому була тепер нічна сорочка, і він накручував срібного годинника.

— Роздягайся, — сказав він. Я послухався. — Мама тобі дозволяє отак спати вдома?

— Ні, добродію, — відказав я.

— В тебе немає нічого передягтись?

— Ні, добродію.

Він поклав годинника на поличку каміна, підійшов до дверей і гукнув:

— Мері. — Вона озвалася. — Принеси чисту Лайкову сорочку.

За хвильку її рука встромилася в шпарину дверей, і дядько Пошем узяв ту сорочку.

— На, — сказав він мені.

Я одягнув її.

— На сон грядущий ти молишся в ліжку чи долі навколішки?

— Навколішки, — відказав я.

— То проказуй.