Крадії та інші твори

В цю мить, розповідав він потім, він здався. Зрозумів, що приречений. Тобто тепер він зрозумів, що ніколи не позбудеться її так само, як ті, що посадовили його в ялик і послали на розшуки, розуміли, що він нізащо не здасться; і коли серед речей, що їх жінка в комбінезоні кидала в ялик, він побачив банку із згущеним молоком, то вирішив, що це призвістка, небажана й неминуча, як телеграфне повідомлення про смерть, — призвістка того, що йому не пощастить навіть вчасно знайти плоску, тверду поверхню, щоб дитина народилася на ній. Отже, розповідав каторжник, він все ще удержував ялик коло борту критого човна, коли під ними звелася в першій грайливій спробі друга хвиля, а жінка в комбінезоні в цей час перебігала від каюти до поручня й шпурляла їм харчі — великий кусень солонини, підгорілі шматки черствого хліба, які вона висипала в ялик, мов сміття, з великого листа і, нарешті, брудну й заяложену ковдру, а він усе ще чіплявся за обшивку, намагаючись перебороти дедалі дужчу силу течії, нової хвилі, про яку в ту мить забув, бо все ще намагався розтлумачити своє таке просте бажання чоловікові з рушницею, поки той (а він єдиний із трьох був взутий) не почав бити його підборами по пальцях. Каторжник відсмикував то одну, то другу руку, щоб урятуватись від важких черевиків, і знов хапався за поруччя, поки чоловік з рушницею не замахнувся ногою йому в обличчя, і тоді він відсахнувся вбік, щоб ухилитись від удару, і в цей час випустив з рук борт критого човна. Під його вагою ялик відхилився й став боком до течії, що прудкішала щосекунди, вода підхопила ялик і понесла вперед. І каторжник знову почав щосили веслувати, немов людина, що поспішає до безодні, знаючи, що в ній судилося померти, і, веслуючи, оглядався назад, на критий човен, на три обличчя, похмурі й злобно насмішкуваті, що швидко зменшувалися в міру того, як ширшав водний простір між ними. І тоді каторжник, приголомшений, задихаючись від нестерпної образи, яка полягала не в тому, що йому відмовили, а в тому, що йому відмовили в такій дрібниці (адже він хотів так мало, просив так мало, і все ж у відповідь від нього зажадали ціну всього його життя. І вони, напевно, знали, що якби він міг заплатити цю ціну, то не був би там, де був зараз, не просив би того, що просив), підняв дошку над головою і, потрясаючи нею, почав проклинати їх і не замовкнув навіть тоді, коли з дула рушниці вихопився спалах і шріт застрибав по воді коло борту ялика.

Отже, як каторжник потім розповідав, він якийсь час кричав і вимахував дошкою, а тоді раптом згадав, що десь позад нього, в болоті, здіймається нова хвиля, нова стіна води, повна будинків і дохлих мулів. І тоді він перестав кричати й знов схопив дошку. Він не намагався випередити хвилю. З досвіду він уже знав, що, коли вона дожене його, йому доведеться плисти в той самий бік, куди котиться і вона, незалежно від його волі; коли це станеться, він плистиме так швидко, що не зможе зупинитися, навіть якщо на його шляху траплятимуться місця, де він міг би висадити жінку. Час — ось що підганяло його тепер, отже, йому лишалося одне: якомога довше випереджати хвилю й сподіватися, що він допливе кудись, перш ніж вона насуне. Тому він веслував далі; його м’язи були такі втомлені, що вже не відчували втоми; так людина, яку надто довго переслідує лиха доля, перестає вважати її лихою і тим більше, звичайно, долею. Він навіть поїв ті сухі шматки, завбільшки з бейсбольні м’ячі, що вагою й твердістю не відрізнялися від антрациту, незважаючи на те, що вже якийсь час пролежали у воді на дні ялика, в тому місці, куди їх кинула жінка з критого човна, — ті тверді, мов залізо, і важкі, мов свинець, шматки, які б ніхто не назвав хлібом, коли б не бачив їх на чорному декові, де їх випікали, навіть їв він однією рукою, бо не хотів випускати з другої дошку.