Крадії та інші твори

— Припустімо, як до звичайного й нормального поселенця північно-західного Міссісіпі, що проводить свій цілком звичайний і нормальний, від бога даний і законом бережений відпочинок серед достатків південно-західного Теннессі, — відповів полковник Лінскомб.

— Гаразд, — мовив містер Ван-Тоск. — Я ставлю Гнідаша проти Недового секрету, один забіг в одну милю. Якщо Нед примусить Гнідаша побити того чорного коня Лінскомба, я дізнаюся про секрет, а Гнідаша віддаю вам. Якщо Гнідаш прогрáє, мені не треба вашого секрету, а ви берете або залишаєте Гнідаша за п'ятсот доларів…

— Себто якщо Гнідаш програє, я можу забрати його за п’ятсот доларів або ж заплатити вам п’ятсот доларів і його не брати? — уточнив дідусь.

— Саме так, — підтвердив містер Ван-Тоск. — А щоб була вам нагода застрахуватись, я ставлю два долари проти одного, що Нед цим разом не примусить його бігти.

Усі й далі мовчали.

— Отож хоч би й що там, а я мушу цього коня або виграти, або купити, — сказав дідусь.

— Хіба ж ви не були молодий, Прісте? — промовив містер Ван-Тоск. — Зважте лиш на одну річ: ви тут серед друзів. Спробуйте бодай часину не бути банкіром. Спробуйте.

Усі й далі мовчали.

— Двісті п’ятдесят, — сказав дідусь.

— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.

— Триста п’ятдесят, — сказав дідусь.

— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.

— Чотириста з чвертю, — сказав дідусь.

— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.

— Чотириста п’ятдесят, — сказав дідусь.

— Чотириста дев’яносто п’ять, — відказав містер Ван-Тоск.

— Згода, — сказав дідусь.

— Згода, — відказав містер Ван-Тоск.

Отож-бо вчетверте ми з Маквіллі сиділи верхи — він на Акроні, а я на Вихрові (тобто на Гнідашеві), — стримуючи їх, пручливих і норовистих, поза напнутим тендітним мотузком. Маквіллі тепер зовсім до мене не озивався; він був наляканий і розлючений, ошелешений і затятий; він знав, що вчора скоїлося щось таке, чого не повинно б коїтись, — власне, таке ні з ким не повинно б коїтись, і вже безперечно з дев’ятнадцятирічним хлопцем, котрий просто намагався виграти в простих, як йому здавалося, кінських верхогонах: ніяких викрутів, звісно, не заборонювано, але само собою очевидно, що жодна сторона не вдасться до чорної магії. За вихідні позиції цим разом не жеребкувалися. Нам — Маквіллі й мені — було надано таку змогу, але Нед сказав одразу:

— Тепер байдуже. Після вчорашнього Маквіллі треба очуматися, тож нехай йому буде внутрішня стежка, там він почуватиметься ліпше.

Від цього Маквіллі, одначе, відмовився, — не знаю, з люті чи з лицарських почуттів, — поставивши нас перед нерозв’язною, здавалося б, проблемою, аж поки розпорядник — той самий запідозрений убивця — швидко її розв’язав, сказавши:

— Гей, хлопці, якщо ви хочете бігти в перегонах, відступіться поза цю джутову шворку, де ваше місце.

Нед теж цим разом не виконав своїх вступних заклять чи то ритуального тертя ніздрів Вихрові. Я не кажу: забув — Нед не забував того, що треба. Отож, напевно, я не стежив, не приглядався досить пильно; та й запізно вже було. І мені він також не дав ніяких вказівок в останню хвилину; але й те — що він міг мені сказати? Минулого вечора містер Ван-Тоск, полковник Лінскомб і дідусь узгодили, що оскільки ці перегони будуть приватні, — сказати б, змагання затятих суперників, — то треба, щоб усі, хто до перегонів причетний, зберегли новину в таємниці. Що було в Пошемі зробити не важче, як зберегти в таємниці завтрашню погоду, не випускаючи її поза межі пасовища полковника Лінскомба, оскільки в пошемській громаді — яка складалася з одного готелю на зимовий сезон, двох крамниць, платформи вантажити худобу, станції, залізничного перехрестя, кількох церков та шкіл і фермерських будиночків, розкиданих на просторому околі, — будь-яка новина, а надто про кінські перегони, та ще й про повторні перегони між цими двома кіньми, ширилася так само швидко, як і погода. Отож вони знов зійшлися, включаючи суддю — нічного телеграфіста, який насправді мусив би хоч коли-небудь спати; було їх менше проти вчорашнього, але куди більше, аніж виявляли на те охоту дідусь і містер Ван-Тоск, — пропітнілі капелюхи, тютюн, сорочки без краваток і комбінезони, — коли це хтось прокричав: «Гайда!», — мотузок шарпнули вбік, і ми рушили.