Читаем Крадії та інші твори полностью

Ми рушили, — Маквіллі, як звичайно, був уже на два скоки попереду, коли Вихор завважив початок перегонів і швидко й слухняно підрівнявся до Акрона, так що міг би (якби захотів) прикластися мордою до коліна Маквіллі; пройшли перший поворот, тоді протилежну пряму, взаємне розташування моє і Маквіллі змінювалось, проміжок між нами замикався й розкривався з якоюсь своєрідною оспалістю і неквапливістю, добре, мабуть, відомими для тих, хто літає літаками в компактному строї; пройшли другий поворот і вийшли на другу пряму першого кругу; за крок до того, як Вихор міг би зашукати очима Неда, я підхвиснув коня, просто з інерції; я й собі хутко пробіг поглядом по обличчях уздовж поруччя, чи не побачу де Неда, а Вихор мчав усю цю пряму, зовсім не дивлячись перед собою, тільки виглядаючи серед напливу облич Недове, так само даремно; знову перший поворот, протилежна пряма й далі другий поворот і зворотна пряма; я вже відтягував Вихра до зовнішнього поруччя, звідки (хай Акрон випереджує нас, принаймні не застуватиме нам очей) йому було б видніше. Проте, якщо й побачив він зараз Неда, то мені цього не сказав. Не міг і я йому сказати: «Дивись! Дивись он туди! Онде він!» — бо Неда там не було, тільки порожній трек поза тим напнутим мотузком, таким вутлим, як подивитись, наче проціджене чи розріджене місячне світло. Маквіллі тепер скажено шмагав коня, а Вихор пречудово реагував на те, відстаючи рівно на одну шию; якби Акрон потрапив бігти із швидкістю шістдесят миль на годину, ми б теж потрапили — відстаючи на одну шию; якби Акрон вирішив зупинитися за десять футів від фінішу, ми б теж зупинилися — відстаючи на одну шию. Але він цього не зробив. Ми бігли далі, все так само спарені, ніби спряжені, тільки один трохи попереду; фінішна лінія промайнула понад нами, і ми з Маквіллі віднайшли голос — тобто він, власне, прокричав назад до мене з якоюсь канібальською радістю: «Го-го-го! Го-го-го!» — сповільнюючи при тім біг, але не зупиняючись, прямуючи (як я гадав) просто до стайні; він з Акроном, безперечно, заслужили на це. Я обернув Вихра і ступою рушив назад. До нас підбігав Нед, дідусь за ним, тільки не підбігцем; вчорашні наші облесники й підсипачі де й поділися — Цезар уже не був Цезарем.

— Ходім, — сказав Нед, беручи коня за вудило, швидко, але спокійно — просто нетерпляче, і майже неуважно. — Віддай…

— Що сталося? — закричав дідусь. — Що, в чорта, сталося?

— Нічого, — відказав Нед. — Я просто не мав для нього сурдини цей раз, і він те знав. Хіба ж не казав я вам, що в цього коня є розум? — Тоді до мене: — Оно Бобо чекає. Віддай йому цю шкапу, хай забирає її до Мемфіса. Ввечері ми їдемо додому.

— Але стривай. Стривай-но, — озвавсь я.

— Забудь цього коня, — сказав Нед. — Нам його не треба. Автомобіль хазяїн собі повернув, і втратив він лише чотириста дев’яносто п’ять доларів, а щоб не мати цього коня, варто стільки заплатити. Бо що на ясному світі мали б ми з ним робити, якби раптом не стало тих дрібненьких смердючих рибок? Нехай містер Ван-Як-Його-Там забирає його собі. Може, колись Гнідаш і скаже йому й Бобо, що тут учора сталося.

Проте цього вечора ми не поїхали. Ми все ще гостювали в полковника Лінскомба і після вечері знову сиділи в його кабінеті. Бун був потовчений, обліплений пластирями і неабияк пригнічений, хоч виглядав він спокійно й досить мирно. І чисто теж: Бун поголився і мав на собі свіжу сорочку — тобто нову сорочку, яку він, певно, купив у Гардвіку. Сидів він на тому самому твердому стільці, що й Нед напередодні.

— Ні, — мовив Бун. — Я не через те його чухмарив. За те я вже перекипівся. То була її справа. Та й не можна так ото відразу відтяти: треба… треба…

— Треба поступово? — підказав дідусь.

— Ні, сер. Не поступово. Ви кидаєте, тільки ще маєте очиститись від усякого того бруду, того непотребу, хоч би й як там твердо з усім покінчено. Але не про це мені йшлося. Я хотів скрутити йому в'язи через те, що він обізвав мою жінку повією.

— Ти хочеш сказати, що збираєшся з нею одружитись? — запитав дідусь.

Але не на дідуся, а на мене напався раптом Бун, аж мало не підскочив.

— Хай тобі чорт! — закричав він. — Коли ти голіруч поперся на ножа, щоб її оборонити, то якого біса я не можу одружитися з нею? Чим я гірший за тебе, хоч мені вже й не одинадцять років?

І це вже майже все. Назавтра о шостій вечора ми перетяли останній пагорб і побачили над деревами дзигарі, що на будинку окружної управи на Майдані.

Нед сказав:

— Ги, ги, ги. — Він сидів спереду разом з Буном. — Так наче два роки я тут не був.

— Коли Дельфіна дасть тобі натруски ввечері, ти, може, й справді захочеш, щоб так було, — озвався дідусь.

— Або щоб і зовсім я не вернувся, — докинув Нед. — Та як у жінки цілий день у голові лиш чистити, й варити, й мити, й замітати, то вряди-годи їй не завадить трохи збудження.

І ми приїхали. Автомобіль зупинився. Я сидів непорушно. Вийшов дідусь, тоді вже й я.

— Ключ у містера Баллота, — сказав Бун.

— Ні, не в нього, — відказав дідусь. Він дістав ключа з кишені й дав Бунові. — Ходімо, — сказав він.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Петр Первый
Петр Первый

В книге профессора Н. И. Павленко изложена биография выдающегося государственного деятеля, подлинно великого человека, как называл его Ф. Энгельс, – Петра I. Его жизнь, насыщенная драматизмом и огромным напряжением нравственных и физических сил, была связана с преобразованиями первой четверти XVIII века. Они обеспечили ускоренное развитие страны. Все, что прочтет здесь читатель, отражено в источниках, сохранившихся от тех бурных десятилетий: в письмах Петра, записках и воспоминаниях современников, царских указах, донесениях иностранных дипломатов, публицистических сочинениях и следственных делах. Герои сочинения изъясняются не вымышленными, а подлинными словами, запечатленными источниками. Лишь в некоторых случаях текст источников несколько адаптирован.

Алексей Николаевич Толстой , Анри Труайя , Николай Иванович Павленко , Светлана Бестужева , Светлана Игоревна Бестужева-Лада

История / Проза / Историческая проза / Классическая проза / Биографии и Мемуары
Вор
Вор

Леонид Леонов — один из выдающихся русских писателей, действительный член Академии паук СССР, Герой Социалистического Труда, лауреат Ленинской премии. Романы «Соть», «Скутаревский», «Русский лес», «Дорога на океан» вошли в золотой фонд русской литературы. Роман «Вор» написан в 1927 году, в новой редакции Л. Леонона роман появился в 1959 году. В психологическом романе «Вор», воссоздана атмосфера нэпа, облик московской окраины 20-х годов, показан быт мещанства, уголовников, циркачей. Повествуя о судьбе бывшего красного командира Дмитрия Векшина, писатель ставит многие важные проблемы пореволюционной русской жизни.

Виктор Александрович Потиевский , Леонид Максимович Леонов , Меган Уэйлин Тернер , Михаил Васильев , Роннат , Яна Егорова

Фантастика / Проза / Классическая проза / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Романы