Крадії та інші твори

— Послухайте. Я одержую добові. Йдеться про інтереси платників податків, про голоси на виборах. Якщо кому-небудь раптом спаде на думку провести розслідування цієї справи, то сюди примчать десяток сенаторів і двадцять п’ять депутатів палати представників, — можливо, вони навіть приїдуть спеціальним поїздом, — і всі одержуватимуть добові. І дуже важко буде втримати декого з них від візиту до Мемфіса чи Нью-Орлеана по дорозі назад — також на добові гроші.

— Гаразд, — сказав начальник. — На думку губернатора, що ми повинні зробити?

— Дуже просто. В’язень виїхав звідси в супроводі одного спеціально відрядженого поліційного чиновника. Але назад привів його інший.

— Але ж він зда… — цього разу начальник уже затнувся сам. Він дивився, майже витріщився, на емісара. — Гаразд. Я слухаю вас.

— В’язень виїхав звідси під наглядом спеціально призначеного й відрядженого поліційного чиновника, який незабаром повернувся й заявив, що в’язень зник, що фактично він не знає, куди в’язень подівся. Все це правильно, чи ж не так? — Начальник нічого не відповів. — Правильно це чи ні? — спитав емісар приємним голосом, але досить наполегливо.

— Але ж ви не можете так обійтися з моїм службовцем. Кажу вам, у нього родичів — половина окру…

— Про це вже подбали. Шеф приготував йому місце в автоінспекції.

— О боже, — сказав начальник. — Та він же не вміє їздити на мотоциклі. Я навіть це дозволяв йому водити ваговози.

— А йому й не доведеться. Захоплені й вдячні громадяни можуть, звичайно, забезпечити автомобілем, а якщо треба, то навіть і водієм, людину, яка тричі підряд угадувала, на чию карту ставити під час загальних виборів у штаті Міссісіпі. Йому навіть не треба буде багато їздити в машині. Просто ставитиме її десь недалеко, щоб чути було, коли хтось із інспекторів, побачивши її, зупиниться й почне сигналити, щоб вийшов.

— І все ж мені це не до вподоби, — сказав начальник.

— Мені також. Ваш в’язень міг би врятувати нас від усього цього клопоту, якби справді втопився. Але цього, на жаль, не сталося. А шеф вимагає, щоб ми зробили щось. Може, у вас є якась інша пропозиція — тоді, будь ласка…

Начальник тяжко зітхнув.

— Ні, немає, — сказав він.

— Гаразд, — емісар розклав папери, зняв ковпачок з авторучки й почав писати. — «Десять років додаткового ув'язнення за спробу втечі з каторжної тюрми, — казав він, пишучи. — Старшого наглядача Бакуорта переведено в автоінспекцію». Якщо хочете, тут можна навіть додати «за службові заслуги». Тепер це не матиме значення. Згода?

— Згода, — сказав начальник.

— Тоді пошліть по нього, і все.

Отже, начальник послав по високого каторжника, і незабаром той з’явився, похмуро-задумливий і серйозний, у новому смугастому одязі, з чисто, виголеним худим засмаглим обличчям, з акуратно зачесаним, недавно підстриженим волоссям, яке ще пахло помадою тюремного перукаря (перукар був засуджений до вічного ув’язнення за вбивство своєї дружини, але так перукарем і залишився).

Начальник звернувся до каторжника на ім’я.

— Отже, тобі не пощастило, га? — Каторжник нічого не відповів. — Тепер до твого строку додадуть ще десять років.

— Що ж зробиш, — сказав каторжник.

— Шкода, що тобі так не пощастило.

— Що ж зробиш, — сказав каторжник, — якщо такий закон.

Отже, йому дали ще десять років, і начальник подарував йому сигару, і тепер він сидів, затиснутий, мов лезо складаного ножа, між верхніми й нижніми нарами, з незапаленою сигарою в руці, і гладкий каторжник та четверо інших слухали його розповідь. Чи, радше, розпитували його, бо тепер, оскільки все скінчилося й залишилося позаду і він знову був у безпеці, чи варто було розповідати все це?

— Гаразд, — сказав гладкий. — Отже, ти повернувся до Ріки. А далі що?

— Нічого. Я веслував.

— А чи не важко було веслувати проти течії?

— Вода ще не зійшла. Течія була ще досить сильна, перший тиждень чи два я ледве повз. А потім стало легше.

І тут несподівано і непомітно щось — небалакучість, природжена й успадкована мовчазність — розтануло в ньому, і він відчув, що спокійно розповідає далі, а потрібні слова повільно, але легко злітають з уст: розповідає про те, як він веслував, аж доки настала ніч (він з власного досвіду збагнув, що можна плисти з більшою швидкістю, якщо це взагалі можна назвати швидкістю, тримаючись попід самим берегом. Збагнув це після того, як його нагло й блискавично, перш ніж він встиг отямитися, віднесло на середину ріки, а потім назад на те місце, з якого він допіру видерся, і майже весь ранок пішов на те, щоб добутися знову до прибережних вод). Коли стемніло, вони причалили до берега і з’їли частину харчів, що їх каторжник спромігся непомітно сховати за пазухою в ньюорлеанському арсеналі. Жінка з дитиною заснули, як завжди, у човні, а коли розвиднілося, вони попливли далі; другу ніч вони провели так само, як і попередню, а наступного дня харчі скінчилися і він підплив до причалу якогось містечка, назви якого не помітив, і найнявся на роботу. На тій фермі вирощували очерет.