Крадії та інші твори

Це було й усе, чого він будь-коли навчився, — гнати і спродувати віскі[10] там, де це заборонялося законом, отже, мусило робитися потай, від чого його прилюдна заява, коли йому через п’ять років натягли на голову чорний ковпак за вбивство начальника у виправній тюрмі, робиться ще парадоксальнішою. То було все, що він знав: самогон і відданість людині, яка годувала його і навчала, що робити, і як, і коли; отже, коли Фрейзер помер і чоловік, хто б він там не був, під’їхав якоюсь автомашиною і сказав: «Ану, Макако, стрибай сюди», — той і вскочив, як бездомний собака, і приїхав до Джефферсона. Тепер він спав за дві-три милі від міста на заправній станції, в задній кімнатці на солом’яному матраці, коли той матрац бував незайнятий ще перепилим клієнтом, нездатним ні машину вести, ні пішки йти; там він навіть навчився качати бензин і правильно давати здачу, хоч робота його полягала, головне, в тому, щоб тримати в голові, де позаривано півпінтові пляшки у піщаній канаві ярдів за п’ятсот. У місті його тепер знали одягнутим у дешеве, яскраве міське вбрання, на яке він замінив свій комбінезон, кольорові сорочки, що линяли після першого прання, оперезані стрічкою солом’яні брилі, що розкисали у першу ж зливу, смугасті черевики, що розвалювались просто на ногах, — люб’язний, нечутливий до образ, балакучий, як було його кому слухати, з тим хитрим і дурнуватим лицем, водночас і лукавим, і мрійливим, блідий навіть під засмагою, наділений тією кумедною якістю, що його міркування не дуже в’язалися з глуздом. Місто знало його сім років аж до тої суботньої ночі, коли вбитий чоловік (його загибель не була ні для кого втратою, але, як я казав, у Макаки не було ні друзів, ні грошей, ні адвоката) розпластався на землі позаду станції, а Макака стояв там з пістолетом у руці, — при тому були ще двоє, вони провели з покійним весь вечір, — і поривався виповісти тим, хто його тримав, а потім самому помічникові шерифа захопленим і лагідним голосом щось своє, немовби постріл зламав той бар’єр, за яким він жив двадцять п’ять років, і тепер він перескочив через провалля в світ живих людей, завдяки трупові біля його ніг.

Бо про смерть він мав уявлення не ясніше, ніж дика звірина, — чи про смерть отого чоловіка біля його ніг, чи згодом про смерть тюремника або й свою власну. Та в нього під ногами була просто річ, яка ніколи не ходитиме, не говоритиме, не їстиме, отже, не буде джерелом ні доброго, ні злого; певно, що річ байдужа та безкорисна. Він не мав ніякого уявлення про тягар утрати, непоправної, остаточної. Йому було шкода, що так сталось, але тільки й того. Здається, він не усвідомлював, що від того трупа на землі починався ланцюг, потік помсти і що комусь доведеться розплачуватись. Бо він і не думав заперечувати, що то він учинив, хоч заперечення йому нічим би й не пособило, коли два товариші покійного були за свідків проти нього. Але він не заперечував, хоч і ніяк не міг пояснити, що ж таке трапилося, за віщо зайшла сварка, ні навіть (як я вже казав) де це сталось і кого він убив; один раз він заявив (як я теж казав), ніби його жертвою був чоловік, що в ту мить стояв у юрбі, яка привалила за ним до мирового суду. Він просто невгавно силкувався будь-що сказати про те, що сиділо в ньому всередині двадцять п’ять років і звільнитись від чого аж тепер йому випала нагода (а може, й словá), так само як через п’ять років на ешафоті йому судилося кінець кінцем висловити це (чи й що інше), встановивши нарешті той зв’язок зі старою, плодючою, вологою і тружденною землею, якої він жадав, але про яку незугарен був сказати, бо тільки тепер йому було підказано, як висловити те, чого він бажав. Він поривався висловити це помічникові шерифа, що арештував його, і мировому судді, що притягав його до відповідальності; він стояв у суді з таким виразом на обличчі, який мають люди, коли чекають нагоди заговорити, і слухав обвинувальний акт «супроти миру й гідності суверенного штату Міссісіпі, що названий Макака Оулдтроп вчинив свідомо і зловмисне, і заздалегідь…» і перебив пронизливим і різким голосом, звук якого, завмираючи, лишив на його обличчі той самий вираз подиву і зчудування, що й на всіх наших:

— Мене звуть не Макака; мене звуть Стоунвол Джексон Оудлтроп.