Крадії та інші твори

— Нічого! — огризнувся Терел. — Я не казав йому нічого!

— Гаразд, — промовив дядько Гевін. — Це все, що я хотів знати. — Він одвернувся і гукнув до вартового за дверима. — У нас уже все. Можете нас випускати.

— Заждіть, — похопився Терел. Дядько Гевін повернувся. Терел стояв, як і перед тим, високий, дужий, сухорлявий, у смугастому комбінезоні, з лютими порожніми жовтавими очиськами, і бубонів тим своїм монотонним, напівскиглячим голосом. — За віщо ви хочете держати мене тут під замком? Що я вам зробив? Ви багатий і вільний, можете ходити куди заманеться, а я мушу… — Тут він заверещав. Дядько Гевін казав, що він верещав, анітрохи не підвищивши голосу, щоб вартовий у коридорі не почув: — Нічого, кажу вам! Нічого я йому не казав!

Але цього разу дядько Гевін навіть не встиг повернути голову. Він казав, що Терел обійшов його двома кроками, абсолютно нечутними і визирнув у коридор. Тоді вернувся і глянув на дядька Гевіна.

— Слухайте, — заговорив він. — Якщо я скажу вам, даєте слово не голосувати навсупроти мене?

— Даю, — відповів дядько Гевін. — Я не голосуватиму «навсупроти» тебе, як ти це називаєш.

— А відки я знатиму, що ви не збрешете?

— О, — відгукнувся дядько Гевін. — Відки ти можеш знати, як не спробувавши? — Вони видивились один на. одного. Тепер Терел опустив очі; дядько Гевін казав, Терел одну руку тримав перед собою, і він (дядько Гевін) спостерігав, як суглоби пальців біліли від того, що Терел стискав кулака.

— Та вже ж мушу, — промовив він. — Таки мушу, та й квит. — Тоді підвів погляд; тепер він плакав не гучніше, ніж верещав перед тим: — Тільки як ви збрешете і я колись вийду звідси, то начувайтесь! Зрозуміли? Начувайтесь!

— Погрожуєш мені? — спитав дядько Гевін. — Ти, що стоїш тут у смугастому комбінезоні за мурами і під вартою? Хочеш мене насмішити?

— Я не хочу анічого, — сказав Терел. Тепер він мало не рюмсав. — Я хочу справедливості, от і все… — Тут він знов заверещав тим здавленим голосом, позираючи аж надто явно на побілілі суглоби свого кулака. — Я двічі добивався цього; я двічі добивався справедливості і свободи. Але то все був він. То все через нього; він теж знав, що я знаю. Я сказав йому, що я… — Він урвав так само несподівано, як і почав; дядько Гевін казав, що було чути, як він дихає, важко посапуючи.

— То був Гембрел, — підказав дядько Гевін. — Давай далі.

— Він, я йому сказав, що це зроблю. Я сказав йому. Бо він глузував з мене. Йому не слід було. Хай би собі голосував навсупроти мене, та й квит. Нізащо не треба було глузувати. Він казав, що я тут лишусь, поки й він лишатиметься чи матиме змогу тримати мене, і що він тут надовічно. Так воно й сталось. Він лишався тут до кінця свого віку. Якраз до самого кінця. — Але той не глузував, казав дядько Гевін. Це було не через глузи.

— Так. І ти сказав Макаці…

— Так, я сказав йому. Я говорив, що всі ми тут бідні, темні селюки, які не мали нагоди виправитись. Що бог звелів жити на повітрі у вільнім світі і обробляти його ріллю; тільки ми бідні й темні і не знали цього, а багаті люди не говорили нам, аж поки не стало запізно. Що ми, бідні темні селюки, які зроду-віку не бачили поїзда, посідали в поїзд, і ніхто не подумав нам сказати, де вийти і обробляти ріллю, як бог велів, і що то якраз він затримує нас, держить під замком поза вільним світом, щоб глузувати з нас навсупроти божій волі. Але я ніколи не казав йому того робити. Я тільки говорив: «І ми ніяк не можемо вийти, бо у нас нема пістолета. А якби хто мав пістолет, ми вийшли б у вільний світ і там обробляли ріллю, бо до цього бог нас призначив і ми цього хочемо. Правда ж ми хочемо цього?» І він сказав: «Так. Це так. Це таки так». І я сказав: «Тільки в нас нема пістолета». А він сказав: «Я можу пістолета взяти». І я сказав: «Тоді ми вийдемо у вільний світ, бо ми согрішили перед богом, але то не наша вина, бо нам не сказали, до чого він нас призначив. А тепер ми знаємо, до чого, бо хочемо вийти у вільний світ і обробляти богові ріллю». Ось і все, що я йому казав. Я ніколи не казав йому нічого робити. А тепер ідіть кажіть їм. Хай і мене повісять. Гембрел зогнив, той дурень зогнив, а мені все’дно, що гнить під землею, що тут. Ідіть і розкажіть їм.

— Так, — сказав дядько Гевін. — Гаразд. Вийдеш на волю.

Якусь хвилину, він казав, Терел зовсім не рухався. Потім перепитав:

— На волю?

— Так, — сказав дядько Гевін. — На волю. Але затям собі. Щойно ти погрожував мені. Тепер я тобі погрожуватиму. І як не смішно, я свою погрозу маю чим підкріпити. Я стежитиму за тобою. І як другий раз що трапиться, як хто спробує зіпхнути на тебе вину за вбивство, а ти не знайдеш нікого, хто б засвідчив, що ти був деінде, нікого з рідні, хто перебрав би на себе вину, — ти розумієш?

Терел глянув на нього, коли він сказав «на волю», але тепер знову опустив очі:

— Чого ж, розумію.

— Гаразд, — промовив дядько Гевін. Він обернувся й гукнув до вартового:

— Тепер можете нас випускати.