Крадії та інші твори

Він сидів по вечері на веранді, охайно забинтований хірургом, коли стежкою надійшов окружний шериф — теж чоловік огрядний, люб’язний, чемний, з очима ще блідішими і ще більшою мірою позбавленими виразу, ніж у Тайлера Беленбо.

— Я тільки на хвилину, — сказав він, — а то б не став тебе турбувати.

— Як то мене турбувати? — здивувався Стівенс.

Шериф присів на поруччя веранди:

— Голова в порядку?

— В порядку, — відказав Стівенс.

— То добре. Мабуть, чув, де ми знайшли Бойда.

Стівенс відповів чемно, з таким самим порожнім поглядом:

— Може, й чув. Сьогодні я мало що пам’ятаю, крім болю в голові.

— Ти сказав нам, де шукати. Ти був при тямі, коли я дістався туди. Пробував напоїти Тайлера. Ти сказав нам подивитись на переметі.

— Правда? Ну-ну, чого чоловік не наплете сп’яну чи при забитих памороках? Часом, диви, й угадає.

— Ти вгадав. Ми оглянули шнур, і там був Бойд, повішений на одному з гачків, мертвий, точнісінько як Лонні Грінап. А Тайлер Беленбо з перебитою ногою і другою кулею в плечі, і в тебе на голові проорано так, що сигару сховати можна. Як він потрапив на того перемета, Гевіне?

— Я не знаю, — відказав Стівенс.

— Гаразд. Тепер я вже не шериф. Як потрапив Бойд на того перемета?

— Я не знаю.

Шериф глянув на нього; вони видивились один на одного.

— Це ти так усім друзям відповіси, як спитають?

— Всім. Бо мене, бач, підстрелено. Я не знаю.

Шериф видобув із кишені сигару, якийсь час роздивлявся на неї.

— Джо, — той глухонімий хлопчина, котрого виростив Лонні, — схоже, врешті кудись подався. Минулої неділі він ще крутився тут, але відтоді ніхто його не бачив. Міг би й лишатися. Ніхто б його не турбував.

— Може, він тужив занадто за Лонні, щоб лишитись, — сказав Стівенс.

— Може, він тужив за Лонні. — Шериф підвівся. Він відкусив кінчик сигари і запалив її. — Та куля тобі й це вибила з пам'яті? Щó ж саме породило в тобі підозру, що діло там було нечисте? Щó то було таке, що всі ми начебто прогавили?

— Це було те весло, — відповів Стівенс.

— Весло?

— Траплялось тобі коли перевіряти перемет, натягнутий просто перед твоїм табором? Ти не гребеш, ти тягнеш човен, перебираючи руками по самому шнуру від гачка до гачка. Лонні не вживав ніколи свого весла; у нього навіть човен буде прив’язаний до того самого дерева, що й перемет, а весло залишалося коло хатини. Якби ти там коли побував, то весла б не побачив. А одначе той хлопець знайшов весло в човні.

І завтра, і позавтра…

Окружним прокурором дядько Гевін був не завжди. Але від тих часів, коли він ще ним не був, минуло понад двадцять років, і тривали ті часи так недовго, що тільки старі люди про те пам’ятали, та й то не всі. Бо на ту пору він мав лиш одну судову справу.

Був він тоді молодий — мав двадцять вісім років, — усього рік, як закінчив юридичний відділ місцевого університету, куди вступив з дідової намови після повернення з Гарварда й Гейдельберга, а за цю справу взявся самохіть, попросивши в діда дозволу провадити її власноручно, і дід згодився, бо всі були певні: процес буде чистою формальністю.

Отож він вів цю справу. Навіть через багато років він твердив, що за всю свою кар’єру чи то приватного оборонця, чи то громадського обвинувача, крім цієї справи, він не програв жодної, в якій був би певний, що закон і справедливість на його боці. Власне, він не програв її: під час осінньої сесії присяжні не дійшли згоди, і процес відклали, а наступної, весняної сесії ухвалено виправдальний присуд — оскарженим був статечний заможний фермер, до того ж батько родини, на ймення Букрайт, з Французового Закруту, глухої околиці в південно-східному закутку округи; жертвою — хвальковитий розбишака, Бак Торп, як він сам назвався, чи Бак-Рикало, як прозивали його інші парубки, що він їх підкорив своїми кулаками за три роки перебування на Французовому Закруті; безрідний цей чолов’яга з’явився нагло й не знати звідки, полюбляв скандали, гру в карти, гнав, як усі знали, нишком віскі і впіймався якось на шляху до Мемфіса з черідкою краденої худоби, негайно ж упізнаної власником. Бак Торп мав запродажну посвідку на ту худобу, але жодна душа в наших краях не чула імені людини, що підписала її.