Крадії та інші твори

— Попроси в судді Фрейзера, хай дозволить тобі взяти свою промову назад і нехай Чарлі підготує тобі нову, — кинув дідусь. Але ми були вже за дверима, на сходах, дядько Гевін зупинився на півдорозі вниз, так що ми стояли наче й справді між небом і землею, і його рука лягла мені на плече, а очі були ясніші і дивились пильніше, ніж коли.

— Не годиться так чинити, — сказав він. — Але щоб відстояти справедливість, часто доводиться вдаватись до не дуже пристойних засобів. Засідання присяжних перенесли до тильної кімнати в пансіонаті місіс Раунсвел. Саме проти цієї кімнати росте шовковиця. Якби ти скрався на подвір’я за пансіонатом, щоб ніхто тебе не бачив, і обережно виліз на дерево…

Ніхто не побачив мене. Зате я міг крізь тріпотливе шовковичне листя заглядати в кімнату, а заразом і наслухати: дев’ять роздратованих, збуджених чоловіків порозвалювались на стільцях у глибині кімнати; містер Голенд, голова, і ще один добродій стояли перед стільцем, на якому сидів маленький, спрацьований висхлий горянин. Його звали Фентрі. Я пам’ятав імена їх усіх, бо дядько Гевін казав: «Коли в нашому краю хтось хоче зробити кар'єру юриста або політика, йому не треба красномовства чи бодай розуму; треба лиш мати несхибну пам’ять на імена». Але прізвище того чоловіка я запам’ятав би й так, бо то був Стоунвол Джексон — Стоунвол Джексон Фентрі.

— Отже, він, по-вашому, не втікав із сімнадцятилітньою дочкою Букрайта? — запитав містер Голенд. — По-вашому, його не знайдено з пістолетом у руці? По-вашому, ледве його поховали, не об’явилася та жінка й не довела, що вона йому дружина? По-вашому, він не був лобурякою, гірше того — чоловіком небезпечним, таким, що його як не Букрайт, то хтось інший рано чи пізно мусив би порішити, і Букрайтові просто не поталанило?

— Все це так, — потвердив Фентрі.

— Чого ж ви тоді хочете? — допитувався містер Голенд. — Чого ж ви хочете?

— Нічого не можу вдіяти, — відказав Фентрі. — Я не голосуватиму за Букрайтове звільнення.

І таки не голосував. Цього ж дня суддя Фрейзер розпустив присяжних і відклав справу до весняної сесії, а наступного ранку я ще не скінчив і снідання, як заявився дядько Гевін.

— Скажи матері, що, може, ми їдемо на цілу ніч, — попередив він. — Скажи, я обіцяю: зі мною тебе не підстрелять, і гадюка не вкусить, та й не обіп’єшся содовою водою… Бо мені треба знати, — додав він.

Ми звернули з північно-східної дороги, і мчали тепер швидко, і очі йому ясніли, не спантеличені, а тільки зосереджені та завзяті.

— Він народився, виріс і весь свій вік звікував тут, на другому кінці округи, за тридцять миль від Французового Закруту. Він під присягою посвідчив, що Букрайта зроду не бачив, а по ньому знати, що за тяжкою працею йому не було коли й брехати навчитись. Я навіть сумніваюся, чи він узагалі чув раніше Букрайтове ім’я.

Ми їхали мало не до полудня. Поминули багату родючу рівнину й опинилися тепер серед гір між сосен та папороті, між латками неродючої, вбогої землі на схилах, порослих щуплою кукурудзою й бавовником, що якось із бідою трималися на світі, як і ті люди, що їх ця земля живила й одягала. Дороги перед нами не можна було назвати навіть путівцями, — такі вони були покручені й вузькі, поорані коліями й піскуваті, що машина половину відстані їхала на другій швидкості. Нарешті ми побачили поштову скриньку, а на ній карлючками виведено: «Г. А. Фентрі»; а далі двокімнатний рублений дім з відкритими сіньми, і навіть я, дванадцятирічний хлопець, завважив, що тут уже багато літ ні до чого не торкалася жіноча рука. Ми ввійшли в хвіртку.

Тут почувся чийсь голос:

— Стійте! Не руште з місця!

А ми його навіть не помітили — старий дід, босий, з наїжаченою сивою щетиною вусів, у полатаній одежині, вилинялій майже до кольору збираного молока, ще менший і худіший, ніж його син, стояв на краю благенької веранди, тримаючи проти живота рушницю, і трясся від люті чи, може, старечої немочі.

— Містере Фентрі…— почав дядько Гевін.

— Доста вже ви йому крові попсували! — закричав дід. Він лютував; голос у старого враз піднісся, мовби щось дике, непогамовне розсаджувало йому груди:

— Геть звідси! Геть з моєї землі! Геть!..

— Ходім, — спокійно промовив дядько Гевін.

Очі в нього все ще ясніли, все ще були зосереджені й поважні. Тепер ми їхали поволі. Дальша поштова скринька показалася майже за милю, — і цим разом будинок був навіть пофарбований, мав квітник із петуній обіч східців, і земля довкруги була краща, і цим разом чоловік на веранді підвівся й підійшов до хвіртки.

— Добридень, містере Стівенсе, — привітався він. — Отже, Джексон Фентрі зірвав вам ухвалу присяжних.

— Добридень, містере Пруйте, — відказав дядько Гевін. — Начебто таки зірвав. Розкажіть-но мені.

І Пруйт розказав, дарма що дядько Гевін під ту пору раз по раз забувався і тоді у нього вихоплювалися мовні звороти, набуті в Гарварді і навіть ще в Гейдельберзі. Здавалося, люди, глянувши йому в обличчя, відразу впевнялися, що він запитує зовсім не з цікавості і не задля власних егоїстичних цілей.

— Тільки матуся про це знає більше від мене, — сказав Пруйт. — Ходімо на веранду.