Крадії та інші твори

— Атож, — погодилася місіс Пруйт. — Він не мав навіть пелюшок. Кілька розпоротих торбин з-під борошна, та й годі, а повивати його навчила повитуха. От я накраяла трохи пелюшок і віднесла йому; він тримав і далі того негра до помочі татові в полі, а сам варив, і прав, і дитя бавив, і козу доїв, щоб його нагодувати; і я казала йому не раз: «Давай я візьму його. Бодай поки ссе. І ти теж можеш у нас у домі поселитись, коли хочеш». А він тільки дивився на мене — маленький, худий, вже виснажений, — зроду ж бо за столом не наїдався досхочу, і казав: «Дякую, місіс. Я сам дам собі раду».

— І вийшло на його, — сказав Пруйт. — Не знаю, який із нього був робітник на тартаку, а що він ніколи не мав ніякої ферми, то хто зна, який із нього був би й фермер. Але хлопця він таки виходив.

— Атож, — притакнула місіс Пруйт. — А я все напосідалася на нього: «Ми навіть і не чули, що ти одружився», — кажу йому якось. А він: «Так, мем, ми побралися торік. Коли найшлося дитя, вона померла». — «Що вона була за одна? — питаю. — Якась дівчина з Французового Закруту?» — «Ні, мем, — каже він на те, — вона була з центру штату». — «А звалася як?» — питаю. «Міс Сміт», — каже.

— А за тяжкою працею йому навіть не було коли навчитися брехати, — сказав Пруйт. — Але хлопця він таки виходив. Коли вони вже зібрали осінній врожай, він відпустив негра і навесні знову працював укупі зі старим, як і перше. Він зробив собі щось ніби торбу-заплічника, як ото, кажуть, роблять індіяни, і тягав у ній хлопця. Я час від часу туди навідувався, поки ще земля не вгрілася, і бачив, як Джексон з батьком вирубують чагарі й орють, а торба висить на плоті, і хлопець спить у ній навсторч, і так солодко, ніби в пуховому ліжку. Тої весни він навчився ходити, і я не раз дивився, стоячи біля плоту, як те мале нещастячко десь посеред борозни щосили налягає на ноги, щоб устигнути, за Джексоном, аж поки Джексон затримає плуга на повороті, і повернеться до нього, і посадовить собі на шию, а потім знов ухопиться за чепіги, щоб орати далі. Наприкінці літа воно вже дибало досить справно. Джексон змайстрував йому з палички й шматочка гонту маленьку сапку, і тепер, коли Джексон рубав бавовник, вище колін заввишки, то хлоп’яти не видко було зовсім, хіба лиш бавовник хилитався, де воно вовтузилося.

— Джексон шив йому одежу, — сказала місіс Пруйт. — Сам шив, руками. От я насправляла трохи одягу і віднесла туди. Тільки раз так і зробила. Він узяв ті речі, подякував. Але ж то й сліпому було видно! Здавалося, він заздрить навіть самій землі, що годувала цю дитину, не даючи їй померти голодною смертю. А ще я пробувала його намовити, щоб одніс малого до церкви й охрестив. «Він уже має ім’я, — сказав Джексон. — Його звати Джексон і Лонгстріт Фентрі[12]. Тато воював під командою обох їх».

— Він ніколи нікуди не ходив, — сказав містер Пруйт. — Бо де бачать Джексона, там і хлопець. Коли б навіть він був украв те дитя на Французовім Закруті, то й тоді б краще з ним не заховався. Навіть до крамниці в Гейвен Гілі їздив старий, і лиш єдиний раз на рік Джексон розлучався з малим та й то ненадовго, як мусив їздити до Джефферсона сплачувати податки. Коли я побачив хлопця вперше, він нагадав мені щеня сетера, аж раз, коли Джексон вибрався платити податки, я навідався туди до них, і бачу — хлопець сидить під ліжком, ані тобі шелесь, увіпхався в самий кут і лиш світить відтіля очицями. Хоч би тобі блимнув. Був достоту як свіжовпіймане лисиченя чи вовченя.

Пруйт добув із кишені бляшанку з тютюном, і ми дивились, як він витрусив трохи жуйки на покришку, а з неї собі на нижню губу, обережно зістукнувши з покришки все до крихти.

— Гаразд, — озвався дядько Гевін. — А що далі?

— Це й усе, — відказав Пруйт. — На друге літо він зник разом з хлопцем.

— Зник? — перепитав дядько Гевін.

— Саме так. Власне якось уранці їх уже не стало. Коли зникли — бозна. Нарешті одного дня мені урвався терпець і я пішов туди, а будинок стояв пусткою, і я пішов на поле, де старий орав, і найперше подумав, що то перечка між чепігами плуга вломилася і він прив’язав натомість молоде деревце, але він, забачивши мене, як не вхопить те деревце — аж воно не що, а дробовик, і каже мені, либонь, те саме, що й вам сьогодні вранці, коли ви туди заходили. Наступного року він уже знову мав негра за помічника. А потім десь так літ за п’ять повернувся Джексон. Теж не знаю коли. Власне якось уранці з’явився там, і все. І негра знов не стало, а вони вдвох із батьком порали тепер землю, як і давніше. І одного дня я вже не міг витримати й пішов туди, де він орав, і став коло плоту, чекаючи, поки борозна доведе його до плоту, одначе він і тут не подивився на мене — орав зовсім поруч, не далі, як за десять кроків, і все ще не дивився в мій бік, і завернув уже, і йшов назад, коли я спитав: «Чи він помер, Джексоне?» І тоді він поглянув на мене. «Хлопець», — кажу я. А він тоді: «Який хлопець?»

Вони запросили нас залишитися на обід.

Дядько Гевін подякував.