Крадії та інші твори

— Ми прихопили дещо перекусити з собою, — відказав він. — І ще перед нами тридцять миль до Ворнерової крамниці, а потім двадцять дві милі до Джефферсона. А наші дороги ще не зовсім добрі для автомобілів.

Сонце вже схилялося на вечірній пруг, коли ми доїхали до Ворнерової крамниці в сільці на Французовому Закруті, і знову на порожній веранді підвівся якийсь чоловік і зійшов сходами до машини.

Це був Айшем Квік, свідок, що перший натрапив на Торпове тіло, — високий, незграбний чолов’яга років під сорок п’ять із сонним обличчям і короткозорими очима, в яких, одначе, приглянувшись, можна було завважити щось бистре, навіть трохи глумливе.

— Я чекав на вас, — озвався він. — Видно, ви спіймали облизня. — Він примружився на дядька Гевіна. — Той Фентрі.

— Так, — сказав дядько Гевін. — А чому ви мені не сказали?

— Я й сам не здогадався, — відповів Квік. — Аж тільки як почув про вашу невдачу на суді і то через одного чоловіка, я зіставив їхні імена.

— Імена? — запитав дядько Гевін. — Які іме… Та ні, нічого. Розповідайте…

І ми посідали на веранді замкненої безлюдної крамниці, на деревах скрекотіли й сюрчали цикади, і в куряві над дорогою мерехтіли, пропливаючи, блищики, а Квік розповідав про те все, вивернувшись на лавочці позад дядька Гевіна й розпружившись кожним своїм суглобом, наче ввесь мав розпастися від першого ж поруху, лінькувато й сардонічно отак просторікував, наче намірявся говорити цілу ніч, бо годі було скінчити раніше. Одначе розмова аж так довго не тривала. Вона тривала стільки, скільки вимагали речі, про які йшлося. Але дядько Гевін каже, що підсумувати людські переживання можна в кількох словах — хтось уже обійшовся й чотирма: «Народився, страждав і помер».

— Це мій батько найняв його. Але коли я довідався, звідки він, то вже знав: робітник з нього буде путній, бо люд у тій стороні не мав часу навчитися чогось іншого, крім тяжкої праці. І я знав, що він і чесний з тої самої причини: адже в тій стороні чоловікові не було чого запрагнути аж так сильно, щоб навчитися красти. Може, тільки одного я в ньому недооцінив — здатності кохати. Я гадав, що він, бувши родом із тих країв, не знає взагалі любові і то все з тої ж таки причини, і що навіть саме це поняття втратило сенс для його дідів-прадідів, відколи перший з них мусив остаточно вибрати: клопотатися коханням чи тим, як не вмерти голодною смертю.

Так ото він став до праці, робив те саме і заробляв так само, як і негри. Аж тоді пізньої осені, коли річка знову заводнилася і ми вже готові були замкнути тартак на зиму, я дізнався, що він умовився з батьком залишитись до весни нічним сторожем та наглядачем, діставши три вихідних дні — відвідати домівку на різдво. І він так і вчинив, а наступного року, коли тартак пущено знову, він уже стільки вмів і так ревно докладав рук, що посеред літа сам порядкував усім тартаком, а на кінець літа батько й зовсім перестав туди заглядати, а я заглядав лиш коли здумається, десь так раз на тиждень абощо. Отже, восени батько навіть завів мову, щоб поставити халупу для нього, щоб він більш не жив у тому сараї з паровим казаном, де був тільки матрац, напханий соняшниковим лушпинням, та стара і розвалена груба. Він зостався й на ту зиму. Чи бував він у себе вдома на друге різдво, коли туди ходив і коли вернувся, — цього ми так і не дізналися, бо я навіть не заглядав до нього від осені.

А потім якось після обід у лютому стало ніби трохи на годині, мені чогось не сиділося на місці, і я вибрався туди. Перше, що я там помітив, була вона, жінка, якої досі я і в вічі не бачив, — молода і колись, при доброму здоров’ї бувши, може, навіть гарна, не знаю. Бо тепер вона була не те що просто худа, але зовсім як тріска. Виглядала вона не так зголоднілою, як хворою, хоч ноги ще її носили, — і не тільки тому, що за який місяць мала розродитися. От я й питаю: «Хто це?» А він подивився на мене та й каже: «Це моя жінка». А я питаю: «З яких би то пір? Адже восени ти не мав ніякої жінки. А ця ось носить уже на останньому місяці». Тоді він до мене: «Хочете нас прогнати?» А я йому: «Нащо мені вас проганяти?» А зараз я розповім вам те, що знаю тепер, те, про що довідався від отих двох братів — вони з’явилися тут через три роки зі своїм судовим папірцем, — а не те, що він мені сам розказував, бо він ніколи й слівцем нікому не прохопився.

— Гаразд, — сказав дядько Гевін. — Розповідайте.