Крадії та інші твори

— Не знаю, де він її знайшов. Не знаю, чи то він її знайшов, чи просто вона сама зайшла одного дня чи одної ночі на тартак, а він скинув очима й побачив її, і сталося, як той казав: ніхто не знає, коли вдарить і куди влучить кохання або й грім — тільки що вдруге туди само не вдарить, бо нема потреби. Я не думаю, щоб вона розшукувала чоловіка, котрий її покинув, — либонь, урізав поли від неї, коли довідався про дитину… і тим паче не думаю, щоб вона боялася чи соромилась повернутись додому через те лише, що брати з батьком силкувалися утримати її від шлюбу з ним. Як на мене, в ній просто шумувала та сама чорна, не надто розумна і з біса жорстока родинна пиха, що нею потім бундючилися тут з годину оті її брати.

Так чи інак, але вона там була і, певне, знала, що часу їй зосталось обмаль, а він їй сказав: «Поберімося», — на що вона відповіла: «Не можу з тобою побратися. Я вже маю чоловіка». І час її наспів, і вона лягла на тому матраці, і він чи не сам годував її ложкою, і вона вже, мабуть, знала, що більш не підведеться, і він закликав повитуху — обидві знали, що вона вже не встане з цього матраца, і, може, вкінці переконали в тому і його, або, може, їй уже було однаково, і вона сказала: «Згода». Словом, він узяв мула, що його мій батько дозволив йому тримати на тартакові, і поїхав на ньому за сім миль до проповідника Вітфілда, і привіз того вдосвіта, і той їх повінчав, і вона вмерла, а вони вдвох із Вітфілдом поховали її. І тієї ж ночі він приїхав до нас додому й сказав батькові, що кидає роботу, і залишив мула, а коли я через кілька днів поїхав до тартака, його вже там не було. Тільки матрац на лушпинні, груба та на полицях ще каструлі й сковорідка — йому передала їх моя мати, — все вимите й чисте. І тільки за три літа тих двоє братів, ті Торпи…

— Торпи, — сказав і собі дядько Гевін. Сказав неголосно. Вже поночіло, швидко, як то звичайно в нашому краї, і тепер я зовсім не міг розгледіти його обличчя. — Розповідайте, — додав він.

— Смагляві, як і вона — молодший узагалі був страх подібний до неї, — приїхали вони бричкою із помічником шерифа чи з бейліфом, не знаю, з тим папером, геть-чисто пописаним і проштампованим, і печаткою скріпленим, як то й належиться, а я їм і кажу: «Ви не смієте. Вона прийшла сюди своєю волею, хвора й без нічого, а він її прихистив і годував, і доглядав, і допоміг, як народжувалося те дитя, і проповідника до неї привів; навіть шлюб із нею взяв перед її смертю. Проповідник і повитуха — обоє тому свідки». А старший брат відказує: «Він не мав права одружуватися з нею. Вона вже мала чоловіка. Ми вже до нього добралися». — «Гаразд, — я на те. — Він, одначе, взяв цього хлопця, коли ніхто по нього не зголошувався. Він виховує його, вбирає та годує вже добрих два роки». Тоді найстарший добув із кишені гаманець лиш наполовину і зараз упустив його назад. «Маємо думку й це залагодити як слід, от лиш побачимо того хлопця, — каже. — Він нам кревний. Ми хочемо його забрати, й таки заберемо». І тоді, не вперше вже, спало мені на гадку: не гаразд ведеться на цім світі, стокрот гірше, ніж годилося б. Я й кажу: «Це за тридцять миль звідсіля. Мабуть, ви не відмовитесь переночувати цю ніч у нас, і коні відпочинуть». А старший зиркнув на мене та й каже: «Коні анітрохи не потомилися. Ми тут не баритимемось». — «Тоді і я з вами поїду», — кажу йому. А він мені: «Вчиніть нам таку ласку», — відказує.

Ми їхали до пізньої ночі. Отже, я гадав, уночі мені трапиться нагода, хоч мені й не було чим їхати. Але як ми порозпрягали коней і поклалися на землю, старший брат усе не лягав: «Щось не спиться, — каже він. — Посиджу трохи». Тож-бо нічого з того не вийшло, і я теж ліг, а потім зійшло сонце і було вже пізно, а десь аж під обід ми добулися до тієї поштової скриньки з прізвищем, що її неможливо не помітити, і до тої порожньої оселі, де не було нікого видно ані чути, аж почули цюкання сокири, обійшли довкруги поза хатою, і він глянув з-понад стосу дров, і побачив те, чого, либонь, цілих три роки чекав щоразу, коли сонце викочувалося на небо. Бо він навіть не спинився, а лиш кинув маленькому хлоп’яті: «Тікай. Тікай на поле до діда. Тікай», — і пішов, просто на старшого брата і вже звів сокиру, і вже почав опускати, та мені саме пощастило перейняти його руку на півдорозі, а старший брат схопив його за плечі, і ми відірвали його від землі і тримали чи то намагалися тримати.

«Перестань, Джексоне! — гукнув я. — Перестань! У них закон!»