Крадії та інші твори

І тут щось дрібнесеньке почало брикатися й дряпати мене за ноги; це було те хлоп’ятко: без звуку, воно просто метушилося круг мене й обох братів і било нас, куди лиш могло дістати, цурпалком деревини, що її порубав Фентрі. «Злови його й тягни до брички», — крикнув старший брат. Тоді молодший упіймав його; утримати малюка було не легше, ніж самого Фентрі, бо він брикався й виривався, все ще безгучно, навіть коли молодший уже поніс його, а Фентрі шарпався й кидався за двох, поки молодший із хлоп’ям не зник йому з-перед очей. По тому він зів’яв ураз. То було так, наче всі кістки обернулися йому на воду, і коли ми зі старшим братом опустили його на дровітню, то він наче й зроду не мав тих кісток, так знеможено прихилився він спиною до дров, що їх сам нарубав, — засапаний, з бризками піни в кутиках рота.

«Такий закон, Джексоне, — кажу я. — Її чоловік ще живий».

«Знаю, — відказує він. Мова його була лиш трохи голосніша за шепіт. — Я чекав цього. Тим-то, мабуть, це мене так і ошелешило. Тепер уже все гаразд».

«Прикро, що так сталося, — каже той брат. — Ми довідалися тільки минулого тижня. Але він — наш кревний. І ми хочемо забрати його додому. Ви повелися з ним добре. Дякуємо вам! І його мати дякує вам. Ось вам», — каже він. Дістав з кишені гаманець і тиць його Фентрі в руку. Тоді обернувся й пішов. А за хвилю я почув, як бричка розвертається і з’їжджає схилом. І ось уже її не стало чути зовсім. А Фентрі — я не знаю, чи він взагалі що з того розчув.

«Такий закон, Джексоне, — кажу я. — Але в закону два кінці. Поїдемо до міста побалакаємо з капітаном Стівенсом. Я поїду з тобою».

Тоді він сів на дровітню, спроквола й негнучко. Він уже не дихав так тяжко і виглядав тепер краще, тільки очі були в нього сторопілі якісь. Потім звів руку з гаманцем у кулаці і почав ним витирати собі обличчя, наче гаманець то носова хустинка; здається, він перед тим навіть і гадки не мав, що тримає щось у руці, бо зненацька опустив її, може, з п’ять секунд видивлявся на гаманець, а тоді струснув його — не кинув, а просто струснув поза дровітню, мовби жменю багнюки, на яку оце роздивлявся, що воно таке, і встав, і пішов через подвір’я в бік лісу, ступаючи рівно й поволі, і виглядав оддалеки вже не багато більшим за те мале хлоп’я — і так зайшов аж у ліс.

«Джексоне!» — гукнув я навздогін. Та він навіть не озирнувся.

А я залишився на ту ніч у Руфуса Пруйта і позичив у нього мула; сказав, що приїхав сюди просто так на розглядини, бо не дуже мені хотілося з кимось розмовляти, а на ранок припнув мула до тієї хвіртки, пішов стежиною і спершу й не помітив на веранді старого Фентрі.

А коли таки помітив, він уже так жваво мотнувся, що я навіть не добрав, що то він тримає в руках, аж воно як не бабахне — і я почув, як шріт заторохтів по листу мені над головою, а Пруйтів мул так відчайдушно зашарпався, наче хотів зірватися з припони чи повіситися на хвіртці.

І ось одного дня, може, за півроку по тому, як осів у цьому краї, щоб підбити підсумок своїм пиятикам, бійкам і дурисвітству, той Бак-Рикало сидів на цій веранді, п’яний як чіп, і сипав прокляття за прокляттям на втіху півдесяткові дружків, що їх він не раз був духопелив до безпам’яття нечесними, а то часом і чесними прийомами, — тепер же вони реготалися за кожним разом, коли він умовкав, щоб перевести подих. А я ненароком зиркнув у бік дороги і побачив там Фентрі верхи на мулі.

Він просто сидів собі, — курява тридцяти отих миль закоржавіла на спітнілій спині мула, — і дивився на Торпа. Чи довго вже він тут пробував, сидячи отак ні пари з уст і лиш дивлячись на Торпа, — не знаю; але потім він завернув мула й поїхав дорогою назад до узгір’їв, яких йому не слід було ніколи залишати. Тільки що, може, правду воно мовиться: од грому та кохання сховатися годі. Тоді я не знав, чого-то він так дивився. Я не пов’язував тих двох імен. Я відчував, що ім’я Торпа мені знайоме, але діялося то двадцять років тому, і я забувся, аж тут раптом чую про невдалий ваш суд. Звісно, що він би й не подумав голосувати за Букрайтове звільнення… Темно. Ходімо вечеряти.

Але до міста залишалося тільки двадцять дві милі, і ось ми вже на шляху, всипаному жорствою; ми б могли бути вдома за півтори години, бо часами спромагалися витискати тридцять — тридцять п’ять миль на годину, і дядько Гевін сказав, що колись усі дороги в Міссісіпі вимостять бруківкою, на взірець мемфіських вулиць, і кожна родина в Америці матиме авто. Тепер ми їхали швидко.

— Звісно, що він би й не подумав, — сказав дядько Гевін. — Отакі вони — скромні та необорні трудівники землі, і доля їхня — витривати, витривати і ще раз витривати і завтра, і позавтра, і післяпозавтра… Звісно, що він би й не подумав голосувати за Букрайтове звільнення.

— А я голосував би, — заперечив я. — Я б його виправдав. Бо ж Бак Торп був лихий чоловік. Він…