Крадії та інші твори

Коли ж бо ціла округа знала про глинище старого Прітчела. Саме посеред його ферми залягали поклади доброї глини, і люди з сусідніх околиць ліпили з неї цілком придатні для вжитку, хоч і неоковирні, горнята — коли тільки вдавалося накопати її доволі, поки містер Прітчел побачить і нажене геть. Не одне покоління хлопчаків виколупувало часом з тієї глини індіянські, ба навіть прадавні реліквії — кремінні вістря до стріл, сокири й посуд, черепи, стегнові кістки й люльки, — а кілька років тому там навіть провадила розкопи група археологів із університету штату, поки не нагодився туди старий Прітчел, цим разом із дробовиком. Але про ці речі всяке знало, і зовсім не про них оповідав шериф, аж дядько Гевін випростався в кріслі і спустив ноги на підлогу.

— Не чув про це, — сказав дядько Гевін.

— А там це знає кожен, — провадив далі шериф. — Атож, це, сказати б, місцевий вид спорту просто неба. Почалося все десь так півтора місяця тому. Їх троє північан. Намагаються купити в старого Прітчела всю ферму, щоб прибрати до рук глинище і виробляти з глини якийсь там шляховий матеріал, оскільки я зрозумів. Тамтешній люд спостерігає ще й досі, як вони пробують здійснити цю купівлю. Либонь, з усієї околиці самі тільки північани ніяк не збагнуть, що старий Прітчел і гадки не має продавати їм навіть глину, а не те що ферму.

— Вони, звісно, вже прицінилися?

— Гроші, либонь, дають добрі. Одні кажуть, двісті п’ятдесят доларів, інші більше — аж до двохсот п’ятдесяти тисяч. Ці північани просто не знають, як до нього підійти. От коли б вони просто напосілись на нього і переконали, нібито вся округа сподівається, що він їм не спродасться, тоді-то, мабуть, ферма була б їхня ще до вечора. — Він видивився на дядька Гевіна, знову блимаючи очима. — Отже, вбито не того, кого треба, розумієш? Коли це через глинище, то сьогодні він ані на крок до нього не ближче, ніж учора. Йому тепер гірше, ніж учора. Тоді між ним та грошима його тестя стояли тільки якісь там почування, прагнення та надії, що їх, либонь, плекала ця недоумкувата дівчина. А тепер — в’язничний мур і, напевне, зашморг. Тут щось не в’яжеться. Припустімо, він боявся можливого свідка, але ж він знищив його, коли ще не було чого свідчити, цебто ще й самого свідка не було, і не було кого нищити. Він вивісив табличку з написом: «Слідкуйте за мною, пильнуйте мене», кинув виклик не тільки нашій окрузі й штатові, але й усім людям на землі, що вірять у біблію, в її заповідь: не убий, — а потім прийшов і дав себе замкнути якраз у місці, створеному, щоб його покарати за цей злочин і втримати від наступного. Щось йому чи не поплутало карти.

— Сподіваюся, так, — сказав дядько Гевін.

— Сподіваєшся?

— Атож. Я б волів, нехай би йому поплуталися карти в уже заподіяному, аніж коли те заподіяне виявиться ще не довершеним.

— Як то ще не довершеним? — запитав шериф. — Яким світом він може щось довершити, хай би навіть і мав такий замір? Чи ж його вже не замкнено до в’язниці і чи не одна тільки душа в цілій окрузі могла б звільнити його на поруки, — але це батько жінки, в убивстві якої він фактично зізнався?

— Схоже, що так, — сказав дядько Гевін. — Чи не укладено якої страхової угоди?

— Не знаю, — відповів шериф. — Завтра з’ясую. Але не те мене цікавить. Хочу довідатися, чому він схотів сісти за грати. Кажу ж бо тобі, він не мав страху ні тоді, ані будь-коли. Ти вже вгадав, хто там боявся.

Та ще не прийшов час нам дістати відповідь на це запитання. А страхова угода існувала. Та ледве ми про неї дізналися, як трапилося ще дещо, заслонивши собою тимчасово все інше. Коли на світанку тюремник зазирнув до Флінтової камери, там було порожньо. В’язень не виламався. Він просто зник — з камери, з в’язниці, з містечка і, найпевніше, з цілої округи, не лишивши по собі й сліду: ніхто не бачив ані його, ані кого подібного до нього. Ще до схід сонця я впустив шерифа бічними кабінетними дверима; дядько Гевін, коли ми ввійшли до його спальні, уже сидів у ліжку.

— Старий Прітчел! — сказав дядько Гевін. — Тільки ми вже спізнилися.