Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Зараз вона тихо сидiла перед Андрiйком в його невеличкому кабiнетi, настрахана не так допитом, як червоно-бiлим рубцем через усю щоку капiтана, заробленим ним iще в дитинствi i який не раз допомагав справi, представляючи спiвбесiдниковi сищика жорстокою, безжальною людиною. Вiдповiдаючи на запитання, жiнка не зводила очей з того жахливого шраму, i Андрiйко розумiв, що розмова не буде для нього тяжкою.

- Розкажiть все, що знаєте про вашу тiтку, - попросив капiтан.

Олександра Iванiвна розповiдала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподiвано щось згадуючи i повертаючись назад. Вона не ахкала i не охкала, про смерть тiтки згадувала спокiйно, мовби розумiючи, що не вiчно живе людина, а її тiтка по матерi Людмила Гальчинська була вже пiдстаркувата, i - що вдiєш! - така доля людська: народитися i - померти... Мати Олександри, Таїсiя Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсiйного вiку.

Капiтан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, i у Олександри Iванiвни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до мiлiцiї i так докладно розпитують про померлу тiтку. Проте крiзь тiнь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жiнки якийсь острах. Це зацiкавило капiтана. Чого боїться ця Хоменкова адже поки що не знає, що розслiдується убивство.

Розмова точилася мляво. Андрiйко ретельно записував у протокол усi вiдомостi про генеалогiчне дерево Людмили Гальчинської, про усiх живих її близьких i далеких родичiв, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тiльки родичiв у Києвi та по всiй країнi кiлька десяткiв, а знайомих - сотнi, серед яких Олександра Iванiвна назвала i вiдомих акторiв, режисера з студiї художнiх фiльмiв, композитора i людей, знаних тiльки по iменi, - якiсь Андрiї, Богдани, Семени, Юрки...

Капiтан, слухаючи Хоменкову, внутрiшньо жахався, скiльки чекало на них роботи, скiльки пошукiв, розмов, зустрiчей iз названими та й iще не названими людьми, поки вони iз Спiваком вийдуть-таки на вбивцю.

Вiн звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Iванiвна не назвала жодної жiнки.

- Вона що, дружила лише з чоловiками?

- Здається, була у неї i подруга, - сказала Хоменкова. - Але я її бачила лише один раз, навiть iменi не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна... Не скажу.

Допитуючи Олександру Хоменкову, капiтан Андрiйко вiдчував, що йому щось заважає. Нарештi збагнув: каштанова зачiска цiєї жiнки. Київськi перукарi за допомогою усякої хiмiї навчилися робити своїх клiєнток схожими одна на одну, мов близнята. Тi самi фарби, стандартнi смаки перукарiв, якi виховували схожi смаки у своїх клiєнток. Iра - дружина капiтана - лежала у лiкарнi, готуючись до операцiї на шлунку, i природно, що серце капiтана час вiд часу вiд самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрiйкова Iра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, i, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи вiдповiдi i виставляючи перед очi капiтана усе своє руде полум'я, йому мимоволi уявлялася лiкарняна палата, лiжко, на якому пiд бiлим простирадлом, освiтлюючи усю палату рудим вогнем, поблiдла i злякана, лежить його Iра. "Начепила б шапку, - буркотливо думав вiн про допитувану. - Адже жiнкам дозволяється у примiщеннi не знiмати головного убору. На бiса вона скинула!"

- Ваша тiтка мала якiсь заощадження? - тим часом питав капiтан.

- Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.

- Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?

- Не знаю, - вiдповiла жiнка.

- Як так? I не здогадуєтесь?

- Не цiкавилася. Не люблю рахувати у чужiй кишенi.

- Ну, не зовсiм у чужiй... Замiжньою ваша тiтка, здається, не була, дiтей не народила... Скажiть, крiм вас i вашої двоюрiдної сестри, хто мiг би претендувати на спадщину?

- Не знаю. Але навряд чи хтось iще. Ми iз Оксаною найближчi. Крiм того, вона писала заповiти.

- На вас?

- По-рiзному.

- Тобто як ?

- Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.

- Чому?

- А який гедзь її штрикне... Образиться, бувало, на когось iз нас i каже: "Ти мене не любиш, помру - нiчого не одержиш. Усе буде не тобi".

- Ви її доглядали?

- Великого догляду вона не вимагала. Цiлком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тiло, страшенно не хотiла товстiти, але роки робили своє, i до того ж їла вона багато, любила делiкатеси, вино.

- Де ж вона брала цi делiкатеси?

- Здається, оця подруга їй приносила, а у тiєї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфетi - чи у Радi Мiнiстрiв, чи в Цека...

- У чому ж виявлялося ваше пiклування?

- Найбiльше в окремих дорученнях. Посилала у крамницi, на ринок. М'ясо з крамницi вона не їла, тiльки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постiйно у грузинiв мандарини, курагу, горiхи. Вона не хотiла покидати хату, рiдко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною i бiгали. Хоч i в своїй сiм'ї справ по горло, та все ж рiдна тiтка, самотня...

- Чим же ви могли їй не догодити?