Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

- А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здурiє.

- Ви давно бачили її?

- Тижнiв зо два. У мене дiти грипували, не могла вiдiрватися, та i вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тодi, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: "Треба - покличу". Iншим разом забiжиш по дорозi, - я там часто на Сiнному ринку буваю, - спущусь i до неї, стукаю - не вiдчиняє. А знаю, що дома сидить i не вiдгукується. Чим старiшає людина, тим бiльш дивацтв у неї... Та я за це не ображалась... Може, думаю, спить, а може, настрiй такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нiкого бачити не хотiла...

- У вас є телефон удома?

- Так. I у мене, i у Оксани. Як їй щось треба - дзвонила. Я того разу забiгла провiдати, а вона надулася, як iндик... А потiм дивлюсь - бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчiрку, почала витирати шафу, вiдхилила дверцята, i тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволiла. "Я тебе просила?! Кинь ганчiрку! Нема чого менi благодiйнiсть показувати! То мiсяцями не ходиш, то в очi тичеш, що пилюка зiбралася!"

У мене спустилися руки. А вона не вгаває. "Удаєш, нiби дбаєш за свою тiтоньку, любиш! Знаю твою любов! Тiльки й дивишся-видивляєшся, що у тiтки погано лежить!"

Я дуже образилася, кинула ганчiрку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, - Хоменкова гiрко зiтхнула. - Але ж так стало прикро... Ви розумiєте?

- Розумiю, - кивнув капiтал. - Та повернемось до наших баранiв. - Приказку цю вiн пiдхопив у колишнього свого начальника - полковника Коваля. - Значить, думаєте, нiчого вам не залишила?

- Не знаю... - пiдiбгала губи жiнка. - Тепер уже стане ясно, кому що...

Вона знову опустила голову, показуючи капiтановi свої каштановi кучерi, i вiн вiдхилився iз стiльцем, наскiльки дозволяла стiна його невеликого кабiнету.

- Виходить, ваша тiтка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Бiльше любила Оксану Павлiвну? Чи не так?

- Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани - Павло Йосипович - братом. Однакова рiдня... Просто Оксана краще умiла з нею ладити, завжди пiдтакувала. Бували випадки, коли тiтка, земля їй пухом, i на Оксану гнiвалася. Тодi переписувала заповiт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках...

Допит ставав для Андрiйка цiкавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капiтана, i той сподiвався вивудити у неї якiсь важливi деталi з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слiд. Бо досi вони з Петром Яковичем Спiваком практично нiчого не мали. Допитувати племiнниць Гальчинської як пiдозрюваних поки що не могли i тому блукали iз своїми запитаннями, немов у глухому лiсi. Протоколи i радника юстицiї, i капiтана, як потiм виявилося, були дуже схожi, майже однаковi, i вiдрiзнялися один вiд одного лише вiдповiдями сестер, в яких вiдбивалися рiзнi характери жiнок i неоднакове ставлення до тiтки.

Раптом iз-за тонкої фанерної перегородки, iмiтованої пiд справжню стiнку, що колись роздiлила один великий кабiнет на два маленьких, долетiв жiночий крик. Андрiйко прислухався.

"Яке ви маєте право мене пiдозрювати! - волала жiнка. - Так, книжка у мене. Але менi сама тiтка дала її перед смертю. Бо заповiт на мене. Це наша сiмейна справа, i нiчого вам втручатися..."

Голосу Спiвака не було чути зовсiм, хоч Андрiйко знав, що радник юстицiї не мовчить. Спiвак був людиною iнтелiгентною i нiколи не пiдвищував голосу, навiть коли розмовляв iз найбуйнiшим злочинцем. Чим бiльше лютував пiдслiдний, тим тихiше звертався до нього Петро Якович. I це впливало. Спiвак робив усе для того, щоб показати при допитi свою безстороннiсть i неупередженiсть. В цьому йому добре допомагала своєрiдна манера триматися мовби доброзичливий i м'який спiвбесiдник.

Андрiйко зрадiв почутому. Природно, що у сусiдньому кабiнетi мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку вiн так безрезультатно шукав у квартирi загиблої. Про яку iншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас вiн подумав, що Спiвак уже сказав, що смерть тiтки сталася не вiд природних причин, що це - вбивство...

В цю хвилину дверi кабiнету Андрiйка вiдчинилися, i, пропускаючи поперед себе розпашiлу, iз збитою на головi набакир норковою шапочкою, про яку вiд хвилювання господиня забула, на порозi постав довгов'язий радник юстицiї.

- Остапе Володимировичу, - звернувся до капiтана Спiвак, примощуючись на вiльний стiлець, - ви турбувалися, де подiлася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлiвни... Сiдайте, будь ласка, - звернувся слiдчий до неї, показуючи на вiльний стiлець. - Ми тут усi разом, так би мовити, гуртом, закiнчимо нашу розмову. Повторiть, Оксано Павлiвно, як книжка до вас потрапила.

- Дуже просто, - буркнула Гальчинська, - я вже сказала, тiтка дала...

- А чого б це вона вам раптом давала свою книжку?

- Бо написала заповiт на мене.