Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Але й до цього будинку уже добиралася по-нiмецькому методична рука властей. Уже заходив дiд-двiрник i казав, що треба узяти дозвiл в районнiй управi для заселення i користування електрикою. Але Адамадзе показав посвiдчення, що зберiг, коли його увiльнили з нiмецької служби, а головне - двiрник побачив у хатi нiмецький мундир з нашивкою на рукавi: три жовтi кiнськi голови на синьому полi ознака вiйськової залiзничної варти i, повiривши, пiшов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?

Антоновi Нодаровичу багато що згадувалося, коли вiн обмiрковував свої плани.

Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дiвоча постать... Вiн давно забув справжнi риси того дiвочого лиця, за багато рокiв наново намалював його у своїй уявi, злiпив з усього прекрасного, що зустрiв потiм на своїй дорозi життя. В уявi милi риси дiвчини не збереглися, але, крiм пам'ятi очей, жила в ньому, як у кожної людини, i пам'ять колись закоханого серця. Час вiд часу i у тяжкi днi боїв з червоними, i у далеких мандрах на чужинi, наче у снi, хлюпала в серце тепла хвиля, i раптом згадувався Харкiв його юностi, рiднi площi, вулицi, сквери, затiненi алеї, таємнi поцiлунки, Клава - свiтла мережана хмарка, легка i прозора.

Вперше вони побачили одне одного на вiдправi у Благовiщенськiй церквi. Тiльки схрестили погляди, але й цього було досить. Вiн ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з вiдмiнним вiйськовим вишколом i гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима - юний грузинський князь Антон Адамадзе, i - вона бiлява гiмназистонька, дочка мiсцевого багатiя банкiра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.

Вони незабаром познайомилися i стали таємно зустрiчатися. Поцiлунки у тiнистих алеях, зустрiчi за допомогою гувернантки Єфросинiї Iванiвни... I ось вiн нарештi у величному будинку банку, де голова правлiння Павло Амвросiйович Апостолов жив iз сiм'єю.

Цей будинок був наглухо зачинений для усiх, крiм поважних людей - клiєнтiв банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги i священного трепету перед золотим телям, iнший скарб ховали мурованi стiни вiд молодого князя - його Клавуню.

Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обiд.

Для закоханого юнкера, який iще тiльки чекав офiцерського чину, це був не обiд, а пишна урочистiсть. Адамадзе пригадує цю подiю як щось таке слiпуче, осяйне, в якому не було мiсця для банального споживання їжi. Вiн тiльки пам'ятав високi стелi, важкi гардини, кришталевий блиск посуду пiд велетенською люстрою, безлiч позолоченого срiбла на столi, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справдi вiн князь i де у його батькiв маєтнiсть, i рожеву хмарку посеред усiєї цiєї пишноти - свою Клаву.

Революцiя, бiла армiя, офiцерськi погони на плечах, бої, вiдступ, наступ i знову вiдступ, за яким уже Крим - море, прiрва, останнiй рубiж врангелiвської армiї.

Несповiдимi шляхи господнi. Через багато рокiв вiн зустрiв у канадському мiстi Вiннiпезi земляка з Харкiвщини Андрiя Гущака. Той мав крамницю i найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спiткала бiда: разом iз дружиною потрапив у автомобiльну аварiю. Коли Гущак опинився у лiкарнi i прогорiв iз своєю комерцiєю, Адамадзе не вiдхрестився вiд нього. Вiдвiдував його у лiкарнi, пiклувався i пiсля того, як Гущак одужав, допомiг колишньому господаревi вiдкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дiсталася тому вiд загиблої дружини. Так двоє самiтникiв заприятелювали.

Одного разу у гарному настрої Гущак повiдав Адамадзе про свою мрiю. Вiн розповiв, як далеко за океаном, на Харкiвщинi, гуляв по селах iз своїм загоном i вивiз iз столицi та закопав великi цiнностi мiсцевого банку, щоб не конфiскували бiльшовики. Забрати їх перед втечею з України вiн не встиг, i вони й досi лежать там. А мiсце це знає тiльки вiн. Здiйснивши разом з банкiром Апостоловим цю операцiю, сам навiв чекiстiв на свiй загiн, який гуляв на хуторi. Тi порубали козакiв до ноги. Що сталося пiсля з Апостоловим, невiдомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкiр уже був не при собi. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давностi буде прощений, та й податися на батькiвщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили двi схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амнiстiю, але й собi трохи залишить.

Антоновi Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: i свою юнкерську юнiсть у Харковi, i Клаву, i свої надiї, зруйнованi нестримною бурею громадянської вiйки. Вiн не признався приятелевi, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досi її нареченим, i тому законним спадкоємцем, якщо нiкого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собi право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!