Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Спогади не тiшили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти i нанiвець зводило його часом нелегкi зусилля. Вступивши в Нiмеччинi до гiтлерiвської армiї, вiн потрапив на Україну. У першi днi вiйни залiзнична варта, в якiй служив колишнiй пiдпоручик, жила бiльш-менш спокiйно. Партизанськi загони ще тiльки формувалися, пiдривники не розгорнули своїх нападiв на залiзницi, у боях взвод Адамадзе участi не брав, i йому здавалося, що все буде так, як вiн планував, що незабаром вiн опиниться у Харковi i знайде Апостолових... Як далi буде дiяти, Антон Нодарович ще не знав, але основнi пункти плану виконувалися. Вiд станцiї Карлiвка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночi пiд час обходу колiї вiн оступився на мiсточку i впав на камiння з чотирьохметрової висоти - забив спину i ушкодив праву ногу. Нiмецьке начальство не виявило особливого пiклування про його здоров'я i до вiйськового госпiталю у Харкiв не повезло. Тодi солдати взводу, який складався з рiзно-масного наброду росiйських емiгрантiв та схiдних нацiоналiстiв, покинули, свого командира у маленькiй приватнiй лiкарнi, що вiдкрилася в примiщеннi сiльського медпункту. Лiкар у нiй виявився квалiфiкованим, i Адамадзе почав швидко одужувати...

Одужавши, вiн подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця - Сумська, величний дiм Апостолова, але в ньому заселилася якась нiмецька установа. I хоч скiльки блукав побiля нього, нiкого з Апостолових не зустрiв. Нарештi йому пощастило, на Благбазi, - так тепер називався жалюгiдний риночок, що збирався на мiсцi колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовiщенського базару, - вiн зустрiв закутану у дрантя пiдстаркувату жiнку, що торгувала усяким дрiб'язком i в якiй вiн насилу упiзнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинiю Iванiвну. В цьому йому допомiг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем "ПА" - "Павло Апостолов", який Єфросинiя Iванiвна продавала з-пiд поли. Злякавшись людини у нiмецькiй шинелi, жiнка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примiтив вензель, який багато рокiв тому впав йому в око пiд час званого обiду.

Упiзнавши у чоловiковi того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрiчах iз своєю вихованкою, Єфросинiя Iванiвна почала скаржитися на, своє знедолене життя.

У довгiй розмовi Адамадзе дiзнався, що пiсля пограбування банку все рухнуло у сiм'ї Апостолових. Павло Амвросiйович десь зник, з хати у них бiльшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потiм Клаву зробив своєю коханкою мiлiцiонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на нiй, пiшов учитися i "з хама став паном", якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинiя, у тяжку годину рятувала як рiдну, ставши знову панiєю, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому роцi Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька i вiддала його до психiатричної лiкарнi.

Бiльше нiчого про колишню любов пiдпоручика Єфросинiя Iванiвна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де подiлися цiнностi банку.

Отже, Харкiв не виправдав сподiвань тепер уже колишнього командира взводу нiмецької залiзничної варти, i, вважаючи себе демобiлiзованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи нiмецького вояки, якi у нього ще нiхто не вiдiбрав, вирiшив ще раз спробувати щастя.

В резервi у нього iще залишався Київ, де, iз слiв Єфросинiї Iванiвни, у психiатричнiй лiкарнi перебував старий Апостолов.

Так пiдпоручик Адамадзе опинився у Києвi у маленькiй холоднiй кiмнатцi на вулицi Великiй Василькiвськiй.

Вiн крутився на своєму тапчанi пiд благенькою, пiдбитою вiтром шинелькою i думав гiрку думу. Адже перелiтав через океан, записувався до нiмецької армiї, ризикував бути убитим зовсiм не для того, щоб бринькати на пiанiно iдiотськi пiсеньки i маршi у кафе гладкого кабана Гiллера... Тiкаючи у далекi роки з бiлою армiєю з Криму, наречений гарненької гiмназисточки Клави Апостолової нiяк не думав, що доведеться колись повернутися... Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києвi теж не було. Адамадзе довiдався, що вона з чоловiком евакуювалася. Щоправда, пiдтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справдi перебуває у психiатричнiй лiкарнi. Тепер треба було зумiти побачитися з ним...

Час минав. Адамадзе усе дужче вiдчував голод. У животi бурчало, погляд його усе частiше зупинявся на натюрмортi з харчами, який вiн знайшов на вулицi i повiсив навпроти тапчана.

Вiн глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього i вiн зустрiвся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.

Адамадзе пiдхопився i став чiпляти до шиї чорного метелика.

7