Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Допит закiнчувався. Андрiйко дав пiдписати пiдозрюваному протокол i наказав вiдвести його до камери. Потiм пiшов до начальника вiддiлу i вiд нього дав телеграму, щоб iз Києва вислали за Славовим конвой...

Уже в Києвi дорогою до слiдчого iзолятора iз Славовим сталася нова iстерика. Крiзь негусту пелену мокрого снiгу, що висiла над Києвом, вiн помiтив, як машина з площi Перемоги завертає на вулицю Воровського.

- Тiльки не везiть мене у цей дiм! - закричав вiн. - Я не витримаю!

Андрiйко наказав водiєвi повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:

- Вам все одно доведеться побувати на мiсцi злочину, пiдтвердити зiзнання в деталях. Без слiдчого експерименту не обiйдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе...

Славов, хитаючи головою, застогнав...

19

Полковник Коваль важко пiдiймався по лунких металевих сходах мiського Управлiння внутрiшнiх справ, яке незмiнне, скiльки пам'ятає, мiстилося у старезному, дореволюцiйному, але ще мiцному будинку колишнiх "присутственных мест". Цi сталенi сходи, вичовганi до блиску, амортизуючi пiд вагою людей, на якi ставали багато рокiв пiдряд i рiшучi, впевненi ноги чиновникiв усiх рангiв та урядiв, i тремтячi, розгубленi - пiдданих правосуддю, нiби пiдкреслювали непохитнiсть i силу закону. Скiльки разiв, сотнi, тисячi, ступав по них i Дмитро Iванович Коваль з вiрою в душi у справедливiсть, яка завжди живе в людинi, хоч би якi найтяжчi обставини складалися навколо.

Полковник пiднiмався повiльно, ще раз пригадуючи деталi давньої справи про убивство реемiгранта з Канади Андрiя Гущака. Час вносив свої корективи. Обмеженi у часi, зникали в небуття окремi люди, цiлi поколiння. Але нiколи не вмирала справедливiсть, прагнення її. Ранiше чи пiзнiше, а злочини проти людини все одно розкривалися - якщо не мiлiцiєю, то iсторiєю, й iз пiтьми небуття висвiчувалися образи жертв i постатi їхнiх катiв.

Так сталося i з давньою подiєю - пограбуванням банку Апостолова, з трагедiєю самого банкiра i його сiм'ї, з долею отамана загону анархiстiв Андрiя Гущака...

Багатьох iз персонажiв цiєї трагедiї за пiвстолiття уже не було серед живих - загинув Андрiй Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психiатричнiй лiкарнi колишнiй банкiр Павло Амвросiйович Апостолов, померла i його донька Клава, зовсiм постарiв професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибеницi гауптштурмфюрер СС Раух i, нарештi, загинула не своєю смертю колишня спiвачка з "Едельвейса" Люцiя Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидiв нинi у слiдчому iзоляторi i, обливаючись вiд страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих i просили справедливостi...

З цими думками полковник Коваль постукав у кабiнет Андрiйка. Капiтана на мiсцi не було, i Дмитро Iванович зайшов до канцелярiї.

- Остап Володимирович у начальства, - сказала строга дiвчина-секретар.

- "На килимi"? - пожартував Коваль.

Дiвчина розумiла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого лiтнього чоловiка не пiдхопила i у вiдповiдь тiльки пiдняла брову.

- Давно викликали? - спитав Коваль.

- З пiвгодини.

- А не нарада?

- Нi.

- Значить, скоро вiдпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком пiдлеглим, - посмiхнувся полковник i, роздягнувшись пiд строгим поглядом секретарки, сiв на стiлець.

Генерал, начальник Управлiння, багато рокiв працював iз Дмитром Iвановичем. Вiн тодi був так само, як i Коваль, пiдполковником, потiм полковником, вони навiть дружили. Проте зараз Дмитру Iвановичу не хотiлося з'являтися йому на очi. Почалися б банальнi розпитування про життя-буття пенсiонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла замiж за кубинця i поїхала з ним, покинувши унiверситет. Довелося б розповiдати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубi. Там був гарний синiй-синiй океан, пальми, банани, авокадо i не було тiєї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удiвець Коваль... Там була вiдчужена молода жiнка, що звалася його дочкою, але вiдхрестилася вiд свого минулою i всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Iвановича, i вiн не любив ятрити її перед чужими людьми.

Та ось дверi кабiнету прочинилися й iз них вислизнув розпашiлий капiтан Андрiйко. Вiн втупив очi у Коваля, немов не впiзнав його. За мить вiдсутнiй погляд його просвiтлiв, капiтан вигукнув: "Дмитро Iванович! Яким побитом?!" - i радо простягнув руку.

- Чекаю вас, Остапе Володимировичу, - вiдповiв полковник.

Вони пiшли до кабiнету Андрiйка, i Коваль дорогою мовчав, даючи можливiсть капiтану отямитися пiсля розмови з начальством.

У кабiнетi Остап Володимирович заспокоївся i вiдразу почав розповiдати Ковалю про поїздку до Сочi, хоч Дмитро Iванович поки що нiчого не питав. Закiнчуючи, Андрiйко сказав:

- Ватяник i молоток Славова ми таки знайшли на мiському звалищi. Можете уявити собi, Дмитре Iвановичу, яка це задача була! Довелося перерити великi купи мокрої вiд дощу i снiгу гнилизни... Але знайшли!

- Та знаю, знаю, - кивнув Коваль. - I самому доводилось.