- Експертиза пiдтвердила: кров на ватянику i молотку Гальчинської... Хоч слiди були слабi, стертi, частково змитi, але почасти збереглися...
Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, i нiхто на нього не зазiхнув. - Капiтан задоволено перевiв подих. - Он як, Дмитре Iвановичу, закiнчилася ця дiамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невiдомi шляхи господнi. Нiколи не думав, коли займалися Гущаком i Козубом, що через багато рокiв знову все спливе i закiнчиться тiльки тепер... Та слава богу. Бо затягли з нею... Тут уже новi пiдпирають...
Скiнчивши свою розповiдь, Андрiйко запитально поглянув на Коваля. "Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знiчев'я?! Чи, може, це таке пенсiонерське дозвiлля?"
- А справа ця, Остапе Володимировичу, не закiнчена, - раптом промовив полковник. - Нi, нi.
- Як так? - щиро здивувався капiтан.
- А так. У нас, крiм Гальчинської, був iще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.
- Як це "не знайшли"? Я сам вiдкрив у платянiй шафi сховку з коштовностями. А те, що конфiскували у Славова, було останнiм, яке нам пощастило врятувати...
- Далеко не все, - не погодився Коваль. - Згадайте стрази, ту пiдробку пiд справжнi дорогоцiннi речi, яку колись виготовив передбачливий банкiр Апостолов, щоб одурити злодiїв, i сховав їх разом iз паперами у Лiсовiй пiд Києвом. Те, що ви знайшли, не складає i десятої частки скарбу. А де решта?
Капiтан незадоволено знизав плечима.
- Хто зна, що iз рештою сталося. Пролетiли над країною роки, вiйна. Десь щось зникло, розвiялося... Та й чи переконанi ми остаточно, що у Гальчинської коштовностi iз скарбу Апостолова?
- Остапе Володимировичу! - з докором промовив Коваль.
- Ну, нехай i так! - уже починав сердитися капiтан. - То що ви хочете, Дмитре Iвановичу?
- Гадаю, що справа Гальчинської - Апостолова не закiнчена.
- Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипiвна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слiдчу групу розформовано... Чого ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? Щоб iще одна нерозкрита на нашiй шиї зависла? Адже ваша мрiя, Дмитре Iвановичу, про втраченi коштовностi Комерцiйного банку Апостолова - це мiф. Немає жодних фактiв, жодних пiдстав для порушення якоїсь справи, тим бiльше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвiдчений юрист, i я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?
- Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. I сумнiви цi на користь версiї, що вiн iснує, - може, десь близько, може, таки в нашому мiстi... Як же вiдмовитися вiд спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку iз загибеллю Андрiя Гущака, закiнчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на менi i на вас.
- Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? - тяжко зiтхнув каштан, дивуючись настирливостi Коваля у такому ясному i простому, будь-кому зрозумiлому питаннi. I я не знаю, де i як його шукати, на якiй пiдставi. I якби ми влiзли у таку халепу, то все закiнчилося б тiльки серйозною прочуханкою вiд керiвництва...
- За те, що намагаємось повернути державi неабиякi цiнностi?
За втрату часу, витрати, Дмитре Iвановичу, - з благанням промовив капiтан. - Хiба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговорiть з генералом, якщо хочете...
Коваль з гiркотою подумав, що з роками i в мiлiцiї нiчого не змiнилося. Вона навiть ще дужче потонула у формалiзмi, канцеляризмi, намагаючись, як завжди, надати своїй дiяльностi зовнiшнього благополуччя.
- Боюсь, що таки доведеться на схилi лiт стати приватним детективом, - з кислим виглядом зiронiзував Коваль i пiдвiвся з стiльця. - Цiнностi треба повернути Українi. Це пiт i кров нашого народу...
- Сподiваюсь, Дмитре Iвановичу, - в тон полковниковi вiдповiв Андрiйко, - дiятимете без порушень карного кодексу...
Спробую, - посмiхнувся Коваль, -- хоч це i нелегко у даному випадку. Буду сподiватися все ж на пiдтримку офiцiйного розшуку... У вашiй особi. А поки що до побачення, вiтання дружинi...
Коваль на кiлька секунд затримався на високому ганку мiського Управлiння внутрiшнiх справ. Надворi стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вiтряно, з неба сiявся не снiг, а якась мжичка. Вiдтодi як горе-господарi країни придумали море на пiвночi Києва, клiмат у великому навколишньому регiонi став якийсь гнилий. Де й подiлася справжня зима з мiцним морозцем, тепле, сухе лiто. Кияни почали бiльше застуджуватися i занедужувати...
Дмитро Iванович зiйшов з ганку i раптом згадав про доручення вiд Ружени. Вiн намацав пальцями у кишенi пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрi так звану "Лiкарську" ковбасу для салату, i вiн покiрно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вiк - тiльки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу...