Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

- Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто "Кафе". Ну, а щодо служби в полiцiї, то категорично заявляю: у мене руки не в кровi, я всiляко уникав каральних операцiй, намагався не йти на облави... Тому невдовзi викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла пiдвалами гестапо або Бабиним яром, i я втiк. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лiсових хащах на Полiссi, в таких диких, пропащих мiсцях, куди не те що нiмцi, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом i прожив з отакою пiччю, - Адамадзе кивнув на свою "буржуйку", - двi зими. Влiтку i восени збирав ягоди, коренi, у маленькому озерцi ловив пiчкурiв, iнодi сильцем - птахiв, вiд хлiба i м'яса вiдвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не вiдкрити схованки. Одне слово, жив як той Робiнзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повнiстю обносився... Та коли влiтку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далi на захiд, здогадався, що Київ визволено, i вийшов з лiсу.

- Ви не боялися повернутися до мiста, де служили в полiцiї? Адже вас легко було упiзнати.

- Не так i легко. Я дуже змiнився за тi два роки, що прожив у лiсi пустельником. Сам себе не впiзнавав. Проте, - Адамадзе тяжко зiтхнув, - ви правi, мене упiзнали i заарештували... Десять рокiв таборiв, а потiм iще майже десять додатково, бо я при найменшiй нагодi тiкав, мене ловили i додавали нових рокiв... А потiм iще й поселення...

- Ви могли вибрати iнше мiсто, де вас нiхто не знав.

- Я дуже полюбив Київ.

Коваль вiдчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповiдi, не все було логiчним.

Полковник аналiзував те, що говорив Адамадзе. Розповiдь, як тiкав i ховався вiд гестапо, звучала правдоподiбно. А от мотиви, що привели колишнього бiлогвардiйського пiдпоручика до нiмецької армiї, не викликали вiри. Й справдi, Адамадзе не був iдейним борцем з бiльшовизмом. Що ж тодi штовхнуло його в обiйми гiтлерiвських служб?

Почуття Коваля були суперечливi. З одного боку, кредо полковника за всi роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вiрi в людину i вiн вважав, що часом не докази, факти виявляють iстину, а довiр'я людинi, яка внутрiшньо сама терпить вiд того, що приховує iстину. Але, з другого боку, вiн не мiг вiдмовитися зараз вiд iнтуїцiї, яка пiдказувала, що Адамадзе замовчує головне.

Проте Дмитро Iванович не висловлював вголос недовiри, не пiдловлював, боячись, щоб старий не образився i не замкнувся в собi. Чого-чого, а терплячостi у Дмитра Iвановича вистачало...

Вони ще довго розмовляли. Коваль спiвчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгiдний, хворобливий вигляд старого не мiг не викликати спiвчуття...

* * *

Коваль дотримав своєї обiцянки. Знайомий Дмитру Iвановичу лiкар не тiльки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лiкарню.

Правда, незабаром приятель подзвонив полковниковi i повiдомив, що справи його протеже кепськi: запущений, невилiковний цироз печiнки. Адамадзе виписали з лiкарнi додому, оскiльки чоловiк був приречений i нiяке лiкування не допомагало. Дмитро Iванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадiя цирозу тощо, вiд хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останнi днi людина провела не в казеннiй палатi, а у власнiй хатi, серед близьких, а насправдi, щоб не псувати своєї статистики i не морочитися з неминучим похороном.

Та в Адамадзе не було нi хати, нi рiднi, i Дмитровi Iвановичу довелося використати увесь свiй авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околицi мiста. Це було дуже нелегко i вдалося тiльки тому, що директором будинку був колишнiй пiдлеглий полковника, який, сам не першої молодостi, вiдслуживши у мiлiцiї, перебрав цю посаду...

... Через кiлька днiв пiсля того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирiшив вiдвiдати його.

Сама будiвля, до якої увiйшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навiть вiтхою, i пасувала до бiльшостi її мешканцiв. Цей ще дореволюцiйний будинок готельного типу, який тодi називався "Пансiонат "Умебльованi кiмнати", у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а пiсля вiйки був розгороджений на маленькi комiрки i переданий соцзабезу.

Варто було Дмитру Iвановичу переступити порiг, як у нiс вдарили специфiчнi пахощi запраної бiлизни, кухнi i ще чогось невиразного, але завжди вiдчутного у обжитих комунальних оселях.