Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

- Та годi про це... Даруйте, не можу без слiз, - промовив вiн, витираючи долонею очi. - Що то старiсть... Крутила мною доля, як чорт свiтом! Колись я боявся смертi, а тепер знаю - немає нiчого бiльш страшного, нiж саме життя. Особливо таке, як було у мене. - Вiн сумно повторив речитативом: - "Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!.." I наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Iвановичу, дозвольте вас так називати.

Коваль кивнув.

- Дуже жорстоко, - повторив Адамадзе. - Щоправда, цього разу вже востаннє. - В очах старого спалахнув божевiльний вогник. - Вона завжди знущалася з мене... Бачила, як бився я в життi, як риба об кригу. I смiялася з моїх жалюгiдних силкувань, щоб наприкiнцi приготувати пекельний подарунок... Ви думаєте, я не знаю, що залишилося менi кiлька днiв, ну, мiсяць... Я зумiв зазирнути в лiкарнi у свою iсторiю хвороби... Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, за пiклування, але запiзно... Довго чуже мiсце у цiй богадiльнi я не займатиму... I ця гiтара знову повернеться на своє запилене мiсце у кiмнатi вiдпочинку i теж забуде мене... Я ось що хотiв, Дмитре Iвановичу. - Адамадзе замовк на кiлька секунд. - Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тiльки схожа на правду, але не правда...

Коваль хотiв зауважити, що вiн про це здогадувався, але стримався.

- Розповiдь буде довгою. Майте на увазi, ви перша i єдина людина, якiй я все розповiм. Не криючись... Як на сповiдi. - Адамадзе гiрко посмiхнувся. - Нiколи не подумав би, що доведеться сповiдатися не пастирю, а полковниковi радянської мiлiцiї! Несповiдимi шляхи твої, господи!.. То з чого почати? - припинивши свої ламентацiї, замислився старий грузин. - Почнемо, мабуть, з Канади... Нi, краще з Апостолова. Я тодi збрехав вам. Знав я Павла Амвросiйовича Апостолова, знав! Бiльше того, залицявся до його дочки Клави i збирався пiсля випуску з училища одружитися. Жив я тодi у Харковi, вчився у юнкерському... Але почалася революцiя. Я достроково одержав чин пiдпоручика-артилеркста i став воювати проти бiльшовикiв. Потiм страшна голодна емiграцiя: Константинополь, Бельгiя, Конго i нарештi - Канада. Там я зустрiв людину на прiзвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свiй час вiн гримiв на Українi.

- Чув, чув, - посмiхнувся полковник.

Адамадзе здивовано витрiщився.

- Чув, чув, - повторив Коваль. - Розповiдайте далi, Антоне Нодаровичу.

- I про Апостолова знаєте, i про Гущака! - пробурмотiв грузин. - Дивовижно. Виходить, я вам не вiдкрию якоїсь таємницi, якщо скажу, що повернувся в Європу i записався у нiмецьку армiю, щоб потрапити сюди i знайти скарб Апостолова... Менi про iсторiю банку розповiв сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, вiн нiзащо не хотiв точко назвати мiсце сховки, бо й сам збирався повернутися i розкопати.

- Вiн таки повернувся, - сказав Коваль. - I загинув по дорозi до сховки тут, пiд Києвом, на станцiї Лiсовiй.

Адамадзе знову здивувався.

- Виходить, у нього були двi сховки?

- Андрiй Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невiстка i онук... I спочатку, очевидно, поїхав перевiрити ближчу, в якiй були паперовi грошi, векселi i фальшивi дiаманти - стрази. На той час її уже випадково виявили будiвельники.

Коваль на щирiсть вiдповiдав щирiстю.

- Он як! - похитав головою Адамадзе. - Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в пiрамiдi влаштовували два поховання - одна камера справжня, з тiлом i коштовностями царя, а друга фальшива, яка вiдводила грабiжникiв.

- Найчастiше злодiї розкривали обидвi, - зауважив Коваль.

- Так i в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербiвцi пiд Харковом.

Адамадзе докладно розповiв про свою епопею в окупованому Києвi, про кафе "Едельвейс", Люцiю i гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова вiд знищення есесiвцями.

- Ми довго морочилися iз старим, - згадував Адамадзе, - але нiчого витягти з нього не могли. Та коли вiн якось пробурмотiв "Вербiвка" i я зв'язав це з так само випадково зроненим "Вербiвка" Гущаком у Канадi, то припустив, що треба шукати село або хутiр iз такою назвою...

- А де мiг Раух переховати знайденi ним i вами цiнностi? - спитав Коваль. - Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?

- Де? Оце головне питання... Нi у службовому кабiнетi в гестапо, нi в своєму особнячку вiн не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхнiми законами, мав би знайдене вiдразу передати державi. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий пiдвал в гестапо, де допитували, тiльки вже не господарем... Не забувайте, що вiн i мене боявся. Не будучи до кiнця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству... Як не крути, а за елементарною логiкою, мав би сховати у такому мiсцi, де не шукали б i яке мiг би легко контролювати.