Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

За рік він уже в Сент-Луїсі. Його беруть на баржу до Нового Орлеана. Сорок два дні на річці. Уночі повз баржу, розсікаючи темну воду, важко з гудками проходять яскраві, наче плавучі міста, пароплави. Рейс добігає кінця, ліс розпродається, а він сходить на берег, і нечувані мови дивують слух. Він винаймає кімнату, вікна якої виходять у внутрішній дворик позаду таверни, і спускається вночі, наче якийсь казковий звір, щоб влаштувати бійку з матросами. Сам він невеличкий, але з великими зап’ястками та кулаками. Плечі вузькі. Дивно, що зі шрамами дитячий вираз його обличчя зовсім не змінився, а очі вражають своєю невинністю. Тут б’ються навкулачки, ногами, пляшками і ножами. Усі раси, усі породи. Чоловіки, чия мова скидається на мавпяче гарчання. Чоловіки, з таких далеких і чудернацьких земель, що, стоячи над їхніми тілами, які стікають кров’ю в брудних калюжах, він відчуває, наче помстився за все людство.

Якось уночі йому в спину з маленького пістолета стріляє боцман-мальтієць. Повернувшись, щоб поквитатися з кривдником, він отримує ще одну кулю під саме серце. Мальтієць тікає, а він спирається на шинквас, з рани по сорочці сочиться кров. Присутні відводять очі. Незабаром він осідає на підлогу.

Два тижні він валяється в ліжку нагорі у кімнаті, де його доглядає дружина господаря. Приносить йому поїсти, прибирає за ним. Сувора жінка, жилава, як чоловік. Вичунявши, він не має чим їй платити, тож вислизає у темряву і ночує біля річки, доки не знаходить судно, що бере його на борт. Пароплав прямує до Техасу.

Тільки тепер дитя по-справжньому позбувається всього, чим до того було. Походження, як і доля, стають далекими і розмитими, і вже ніколи, скільки світу не обертатися, не буде країв, таких диких і варварських, щоб дізнатися, чи підвладне творіння людській волі, чи, може, його серце з іншої глини. Пасажири якісь боязкі. Лише скоса зиркають, і жоден не запитає іншого, що його сюди привело. Він спить на палубі, блукач серед собі подібних. Він бачить, як здіймається й опадає тьмяна земля. Сірі морські птахи витріщаються. Уздовж берега зграї пеліканів над сірими бурунами.

Вони, переселенці зі своїми пожитками, пересаджуються в ліхтер, пильнуючи за низьким берегом, тоненькою піщаною смужкою і вірґінськими соснами, що пливуть в імлі.

Він іде вузькими портовими вуличками. Повітря пахне сіллю і свіжою розпиляною деревиною. Уночі його з темряви кличуть повії, наче неприкаяні душі. За тиждень він знову в дорозі, у гаманці кілька зароблених доларів, блукає наодинці піщаними шляхами під нічним південним небом, стиснувши кулаки в кишенях дешевої куртки. Насипними гатками через драговину. Білі чаплі на гніздуванні, наче свічки серед моху. Біля узбіччя вітер різко припиняє свої вистриби й похапцем мчить у нічні поля. Він прямує далі, на північ, крізь невеличкі поселення і ферми, працюючи за поденну платню, ночівлю й харчі. В одному селищі на перехресті він бачить, як вішають батьковбивцю, друзі покійного підбігають і виснуть у того на ногах, і він конає у зашморгу, поки його штани темнішають від сечі.

Він працює на лісопильні, він працює в дифтерійному бараці. Замість оплати бере у фермера старенького мула і верхи на ньому навесні року тисяча вісімсот сорок дев’ятого через новоявлену республіку Фредонія[5] в’їздить у містечко Накоґдочес.

* * *

Щодня, коли дощило, на проповіді преподобного Ґріна був аншлаг, а дощило вже два тижні. Коли малюк запірнув у подертий брезентовий намет, біля стіни ще було вільне місце на одну-дві особи, але від вологих немитих тіл так нестерпно смерділо, що люди самі час від часу виходили під зливу ковтнути свіжого повітря, доки дощ не заганяв їх назад. Він стояв з іншими, подібними до нього, уздовж заднього краю. І єдине, що, можливо, вирізняло його з-поміж натовпу, це те, що він був неозброєний.

Мої ближні, мовив преподобний, він не міг оминути цю чорт, чорт, чортову діру у нашому Накоґдочесі. Я сказав йому, сказав: Ти збираєшся узяти з собою Сина Божого? А він мені: О, ні. Не збираюся. А я тоді: Чи ти часом забув, що Він сказав їм — «Я пройду з вами до самого кінця життєвого шляху?»[6]

Гаразд, каже він, я нікого не прошу нікуди йти. А я кажу: Ближній мій, тобі не треба питати. Він буде поруч з тобою на кожному кроці, просиш ти Його чи ні. Я йому: Ближній, тобі Його не позбутися. Отже. Ти потягнеш Його, Його, за собою у чортову діру отама?

Чи бачив ти колись, щоб десь так лило?

Малюк дивився на преподобного. Тоді повернувся до того, хто це сказав. До трохи кривоокого чоловіка з довгими, як у погонича, вусами, у крисатому капелюсі з низькою круглою тулією. Він пильно спостерігав за малюком, наче прагнув дізнатися, що той думає про дощ.

Я щойно приїхав, відповів малюк.

Ну, а я ніде такого не бачив.