Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Тієї ночі вони їхали через ліси сагуаро до пагорбів на заході. Небо було затягнуте хмарами, і рифлені колони, які вони проминали в темряві, скидалися на руїни величезних храмів, які поважно вишикувалися у тиші, яку порушували тихими криками хіба що сичі-ельфи, які літали поміж них. Кактуси чолья, що рясно росли по всій місцевості, чіплялися за коней шипами, що пробили б і підошву чобота аж до кістки, вітер здіймався серед пагорбів і люто сичав цілу ніч дикою гадюкою поміж тієї безлічі хребтів. Вони їхали далі, а земля ставала дедалі висушенішою, і врешті тими місцями, де води зовсім не було, вони добулися до першого з багатьох jornadas[222] і там й отаборилися. Тієї ночі Ґлентон довго дивився на вуглинки багаття. Навколо нього спали його люди, але багато чого змінилося. Так багато пішло, дезертувало, загинуло. Усіх делаварів убито. Він спостерігав за багаттям, але якщо і бачив у ньому передвістя, йому було однаково. Він доживе до того, що побачить західне море, і що б не сталося по тому, він буде всякої години готовий до цього. Неважливо, чи триватиме його історія поміж людей і народів, чи закінчиться. Він давно відмовився зважувати наслідки своїх дій і допускати, як раніше, що доля дана людині, водночас він ніби присвоїв собі думку, що містить у собі все, чим міг бути у світі, і все, чим світ міг бути для нього, бувши власним статутом, викарбуваним на самому протокамені, він вимагав правочинності і, кажучи це, загнав би безжальне сонце до його остаточного затемнення, ніби наказав йому це ще багато віків тому, ще перед тим, як усюди пролягли шляхи, ще перед людьми і сонцями, із яких можна було б почати.

Навпроти нього сиділо дещо величезне й огидне, і його називали суддею. Напівголий, він щось писав у своєму гросбусі. У колючому лісі, який вони проминули, дзявкотіли маленькі пустельні вовки, а інші їм відповідали із сухої рівнини попереду, і вітер роздмухував вугілля, на яке дивився Ґлентон. Кістляві стовбури чольї, які сяяли у своїх розпечених переплетеннях, пульсували, мов палаючі голотурії у фосфоресцентній темряві морських глибин. Клітку з ідіотом підсунули ближче до вогню, і той невтомно пильнував за багаттям. Коли Ґлентон звів голову, побачив з іншого боку багаття малюка, який сидів навпочіпки, закутавшись у свою ковдру, і спостерігав за Голденом.

Через два дні вони натрапили на ватагу лахмітників під командуванням полковника Гарсії. Це були загони із Сонори, близько сотні вершників, які шукали гурт апачів під проводом Пабло. Хтось без капелюхів, хтось без штанів, хтось голий під мундиром, усі озброєні занедбаною зброєю, старими фузеями та «тауерівськими» мушкетами[223], луками та стрілами або просто мотузками, аби задушити ворога.

Ґлентон і його люди оглядали цю компанію із безжальним подивом. Мексиканці з’юрмилися довкола них із простягнутими руками, випрохуючи тютюн, Ґлентон обмінявся з полковником мінімальними люб’язностями й протиснувся крізь ту настирливу орду. Ці вершники належали до іншої нації, і вся земля на півдні, звідки вони походили, і будь-яка землі на сході, куди вони прямували, йому були байдужі, і край, і його тимчасові мешканці, водночас далекі і сумнівні за своєю суттю. Це почуття охопило весь загін ще до того, як Ґлентон повністю позбувся тої юрби, і кожен з них повернув свого коня вслід за ватажком, і навіть суддя не сказав нічого у своє виправдання за те, що має звідти піти.

Вони рушили в темряву до вибіленої місяцем пустки, що розкинулася перед ними, холодної й блідої, і місяць завис на краю кільця, в якому лежав інший, уже фальшивий місяць із власними холодно-сірими і перламутровими морями. Загін отаборився на вузькому уступі, де стіни сухого агрегату[224] позначали старе річище, там вони розклали вогнище і сиділи мовчки, а очі собаки, ідіота та кількох інших горіли в черепах червоними вуглинами, коли ті повертали голову. Полум’я хиталося на вітрі, вуглинки тьмяніли і спалахували вглибині, тьмяніли і спалахували, ніби то кров поштовхами витікала з якоїсь випатраної істоти на землі перед ними, і вони дивилися на вогонь, у якому є щось людське, оскільки без нього вони ніби меншають, стають вигнанцями, відділеними від свого походження вигнанцями. Бо будь-яке багаття — це всі багаття, перше й останнє. Незабаром суддя встав і пішов із невідомою місією, а за деякий час хтось запитав колишнього священника, чи правда, що колись на небі було два місяці, той глянув на фальшивий місяць над ними і відповів, що, може, так воно і було. Але премудрий Всевишній, запевне, засмучений буянням сомнамбулізму на землі, мабуть, змочив великий палець, нахилився з безодні й притиснув його до одного місяця, і той зашипів, згасаючи. І якби він знайшов інший спосіб, завдяки якому птахи правили б свою путь у темряві, можливо, він зробив би те саме і з другим.