Криза сучасного світу

Це епоха зародження та експансії християнства, яка збіглася, з одного боку, з дисперсією єврейського народу, а з іншого — із завершальним етапом існування греко-латинської цивілізації; ми можемо дозволити собі доволі поверховий розгляд цих подій, незважаючи на їхню значущість, оскільки вони більше відомі широкому загалу, ніж попередньо згадані нами, а їхня синхронність привернула увагу навіть найменш проникливих істориків. Деякі ознаки, спільні як для епохи занепаду античності, так і для сучасності, також почасти опинялися в центрі уваги, і, не заглиблюючись в аспекти їхнього паралелізму, слід визнати, що схожість справді вражає. Суто «профанна» філософія почала активно поширюватися: поява скептицизму, з одного боку, та «моралізаторства» стоїків та епікурейців — з іншого, є свідченнями міри занепаду інтелектуальності. Водночас прадавні сакральні вчення, які ставали ледве зрозумілими через відсутність належного розуміння, виродились до рівня виключного «поганства», перетворившись на відверті «передсуди», тобто на речі, котрі втратили свій глибинний сенс та надалі існували винятково у зовнішніх проявах. Були й спроби протистояти цьому занепаду: сам еллінізм прагнув віднайти ключ до власного відродження в елементах, запозичених зі східних доктрин, з якими йому довелось увійти у контакт[29]; та цього вже було замало, греко-латинській цивілізації випало зустріти свій кінець, відновленню ж судилося прийти з інших місць та набути відмінних форм. Саме християнство доклало зусиль до цієї трансформації; й тут варто відмітити, що подібність, яка може бути встановлена між тим і нашим часами, можливо, і є одним із чинників, відповідальних за безладний месіанізм, свідками якого ми є сьогодні. Після бурхливого періоду варварських вторгнень, якого потребувала справа руйнації старого стану речей, було відновлено нормальний порядок, що протривав декілька століть; цим порядком було середньовіччя, таке незрозуміле для людей сучасності, котрі наразі нездатні осягнути всю повноту його інтелектуальності, та яким ця епоха здається безумовно ще більш чужою та далекою, ніж «класична» античність.

Істинне середньовіччя, в нашому розумінні, тягнеться від часів правління Карла Великого до початку XIV століття, в якому бере початок новий занепад, який, пройшовши крізь різні етапи, триває й донині. Це істинний початок сучасної кризи: початок розпаду «християнського світу», з яким прийнято ототожнювати середньовічну цивілізацію Заходу; цей же час знаменує початок формування «національностей» і кінець феодальної системи, що перебувала у тісному зв’язку із тим самим «християнським світом». Тож початок сучасного світу слід перенести майже на два століття назад від загальноприйнятого: Відродження та Реформація — це передусім наслідки, які стали можливими тільки завдяки попередньому занепаду; аж ніяк не будучи відновленням, вони є виразниками ще глибшого падіння, в якому довершили остаточний розрив із традиційним духом, перше — в галузях науки та мистецтв, друга ж — у сфері релігії, розрив у якій найтяжче, здавалось би, піддавався розумінню[30].

Так звана епоха Відродження була насправді загибеллю багатьох речей, і ми вже мали можливість наголосити на цьому; під приводом повернення до греко-латинської цивілізації запозичувалися виключно найбільш зовнішні її прояви, оскільки тільки вони могли отримати чітке відображення у письмових джерелах; у будь-якому випадку таке неповне повернення могло мати тільки штучний характер, тому що йому доводилось мати справу з формами, котрі втратили своє наповнення ще декілька століть тому. Що ж стосується традиційних наук середньовіччя, то після декількох останніх їх проявів у цей період вони зникли так само безповоротно, як і прадавні цивілізації, зруйновані якимсь катаклізмом; і цього разу ніщо нове вже не могло постати на їхньому місці. Віднині існували лише «профанні» філософія та наука, іншими словами, лише заперечення істинної інтелектуальності, обмеження знання виключно нижчим рівнем емпіричного та аналітичного дослідження фактів, відірваних від принципів, розчинення в безкінечній кількості незначних деталей, накопичення необґрунтованих гіпотез, котрі нескінченно руйнують одна одну, та фрагментарних поглядів, непридатних ні для чого іншого, крім суто практичного застосування — єдиної реальної переваги сучасної цивілізації; переваги, яку ледве можна назвати позитивною, оскільки виняткова заклопотаність саме практичною стороною справ пішла на шкоду всім іншим аспектам та надала цій цивілізації суто матеріального характеру, зробивши її дійсно жахливою.